НАВІЩО ЗЕЛЕНСЬКОМУ КРАВЧУК? | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Може здатися дивним, що через 26 років після закінчення свого перебування на посаді президента України 86-річний Леонід Кравчук став одним з головних ньюсмейкерів українських медіа. Можна, звичайно ж, вважати, що це пов’язано виключно із новим призначенням Кравчука керівником української делегації на перемовинах у Мінську. Проте попередник Кравчука на цих переговорах та його спадкоємець на посаді президента Леонід Кучма намагався не коментувати свою участь у Трьохсторонній контактній групі, не давав інтерв’ю й взагалі уникав публічності. Так було, коли Кучма очолював українську делегацію за часів Петра Порошенка й повторилося, коли Кучма повернувся у переговорний процес в часи Володимира Зеленського. У Кучми були свої інтереси у цьому процесі ‒ не тільки політичні, але й кланові. Адже Кучма ще й представник, можна сказати, патріарх одного з олігархічних кланів, клану Віктора Пінчука. Й сама участь у переговорному процесі була для нього підтвердженням участі цього клану в українській політиці.


Кравчук відрізняється від Кучми ‒ так було і у 90-і роки ‒ насамперед своїм тяжінням до публічності, до постійного перебування у центрі уваги. Коли Кравчук був президентом, він постійно спілкувався із журналістами, давав численні інтерв’ю і коментарі. Перший президент полюбляє увагу до своєї персони ‒ саме тому його зараз так багато у медіа. А от розмова з Кучмою ‒ це вже було непросте завдання, таку розмову, як правило, ініціювали у адміністрації президента, а не у редакції газети чи на телеканалі. Так що з цієї точки зору Кравчук корисний для Зеленського тим, що може створити потрібне інформаційне наповнення самого Мінського процесу. Створити враження того, що війна дійсно закінчується і її закінчення залежить не від бажання Володимира Путіна відчепитися від України, а від українських дипломатичних зусиль.


Кравчук потрібний Зеленському саме тим, що він вміє створювати враження ‒ ну хоча б враження того, що потрібно здійснити ще одне зусилля й ситуація може змінитися на краще. Зеленський весь час також утримує увагу публіки обіцянками й ініціативами, які важко здійснити, але які створюють сподівання. Ось, скажімо, хоча б пропозиція створити вільну економічну зону на Донбасі і провести для цього перемовини з його представниками. В Україні вже встигли забути, що таку зону 2014 року створили для Криму, однак це ні для чого не призвело. І коли про таку зону починає говорити Кравчук, це знову створює надію ‒ ось, може такий крок спрацює!


Можливо, навіть самому Кравчуку здається, що це саме той шлях вирішення проблеми, який приведе до миру. Але він помиляється з однієї простої причини.


Про мир з «представниками Донбасу» можна було б домовлятися, якби вони дійсно були б представниками населення Донбасу, а не російськими маріонетками. Якби на Донбасі дійсно було б народне повстання проти української влади та ці люди були б його учасниками. Якби вони переслідували власні інтереси ‒ політичні чи економічні. Наприклад, так, як переслідували свої інтереси ‒ незалежність республіки ‒ учасники війни у Чечні. Або як сьогодні переслідують свої інтереси учасники протестів у російському Хабаровську. У цих людей свій рахунок до Кремля. І з ними Кремль дійсно мав би вести розмову ‒ тільки ось чомусь не поспішає.


А «народні республіки» на Донбасі якраз Кремль і створив. Їхні представники не були ані керівниками, ані учасниками повстання проти влади Києва просто тому, що ніякого повстання не було. Повстання було у Києві ‒ проти Януковича і його бандитського оточення. А самому Януковичу і його російським покровителям не вдалося навіть за гроші імітувати Антимайдан.


Тому ніякого сенсу у прямих переговорах з маріонетками немає і бути не може. І ніяка вільна економічна зона їм не потрібна. Їм потрібно тільки те, за що їм скаже виступати Росія. Саме тому ми і ведемо переговори з агресором, а не з його маріонетками.


Кравчук ‒ з генерації президентів які піддалися на манівці Кремля. Його молдавський колега Мірча Снєгур вів прямі переговори з керівниками окупованого Росією Придністров'я. Його грузинський колега Едуард Шеварднадзе вів прямі переговори з керівниками окупованих Росією автономій Грузії. Результат ‒ і через майже три десятиліття після початку конфлікту територіальну цілісність Грузії і Молдови не відновлено і неясно, коли взагалі буде відновлено.


Але для Зеленського всі ці факти ‒ виключно рядки з енциклопедії. Кравчук для нього ‒ діяч, який має досвід розмов з росіянами, який умовив навіть «самого» Бориса Єльцина погодитись із українською незалежністю. Те, що насправді Єльцин відрізняється у своїх діях від Путіна й міг розглядати українську незалежність виключно як тимчасове рішення у боротьбі з президентом Радянського Союзу Михайлом Горбачовим, якось не враховується. Це вже занадто складно. Але щоб пояснити просто: Кравчук не обманював і не умовляв Єльцина. Єльцин погодився з українською незалежністю саме тому, що вважав її вигідною для себе. А Путін, на відміну від попередника ‒ «збирач російських земель». І від України він може відмовитися тільки тоді, колі у нього просто не буде сил продовжувати війну. Ніякий Кравчук тут ситуацію не змінить ‒ які б пропозиції він не висував.


Я навмисне тут ігнорую розмови про стосунки Кравчука із головним лобістом російських інтересів в українській політиці Віктором Медведчуком. Ігнорую з однієї простої причини ‒ ці стосунки не мають очевидного впливу на процес перемовин навіть якщо вони дійсно є. Адже у часи Порошенка у переговорному процесі брав участь безпосередньо сам Медведчук і це нічого не змінило. Нічого не змінить і участь Кравчука як такого ‒ із стосунками з Медведчуком чи без них.


Війна на Донбасі може припинитися саме тоді, коли Росія не матиме сил її продовжувати, або тоді, коли в України будуть сили її закінчити. Я вже згадував про Снєгура та Шеварднадзе. Але в часи коли Україною керували Кравчук та Кучма, був і інший президент ‒ хорват Франьо Туджман.


Туджман ніяких переговорів із маріонетками у сусідній Сербії не вів і свою територію звільняв. Через 25 років після закінчення війни на Балканах Хорватія ‒ не просто країна з відновленою територіальною цілісністю, а й член Євросоюзу і НАТО. Молдова, Грузія і Україна можуть про це лише мріяти.


В українців простий вибір - піти по дорозі Снєгура і Шеварднадзе і на десятиліття застрягти у очікуванні дива, якого все одно не буде, або піти шляхом Туджмана і захистити свою країну. У цього вибору немає і не може бути альтернативи ‒ щоб там Кравчук не вигадував і на які посади його б Зеленський не призначав.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved