КРЕМЛЬ РОЗЧАРОВУЄТЬСЯ У ЗЕЛЕНСЬКОМУ. ЩО ДАЛІ? | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


12 липня російський президент Володимир Путін зібрав спеціальне засідання постійних членів Ради безпеки країни. Про що ж йшлося на цій зустрічі, яка проходила якраз у дні пандемії коронавірусу і масових протестів у Хабаровську, які почалися після арешту тамтешнього губернатора?


Зовсім не про Росію, а про Україну ‒ це вічний «головний біль» російського політичного керівництва. Про «неконструктивну позицію» українського керівництва щодо врегулювання донбаського конфлікту і про те, що ж має робити Росія у цій ситуації. Після зустрічі і сам Путін, і його прес-секретар Дмитро Пєсков піддали українського президента принизливій критиці ‒ і Мінські угоди він не хоче виконувати, і про Другу Світову війну не так відгукується. Словом ‒ не той співрозмовник, з яким хотів би домовлятися Путін. А тому і ніякого саміту «нормандської четвірки» у Берліні у майбутньому не передбачається. Путін просто не хоче більше зустрічатися з Зеленським, розмовляти з українським колегою йому нема про що.


Практично одночасно із засіданням російського Радбезу у російських медіа з'явилася заява української партії «Опозиційна платформа ‒ За життя», яку очолює кум Путіна, колишній глава адміністрації президента Кучми Віктор Медведчук ‒ один з головних лобістів російських інтересів в Україні. У цій заяві підкреслюється, що Зеленський повинен вибачитися перед усіма громадянами України і піти у відставку, тому що не зміг встановити мир на Донбасі. А обіцяв за рік!


Звідки ж така синхронна атака і з боку російського керівництва, і з боку його українських прихильників? Відповісти на це питання не так складно. Висновки Путін зробив за результатами нещодавньої зустрічі радників глав держав ‒ учасниць «нормандського формату», яка пройшла у Берліні.


Вже після цієї зустрічі стало ясно, що між Москвою і Києвом немає і тіні взаєморозуміння щодо шляхів врегулювання на Донбасі. Російський представник на цій зустрічі, заступник голови адміністрації президента Росії Дмитро Козак дав після неї велике інтерв'ю агентству ТАСС, в якому не обирав дипломатичних виразів щодо підходів української делегації. Те, що відбувається на переговорах, Козак назвав «театром абсурду» і зазначив, що «закони українського політичного жанру ‒ демонструвати успіх, видаючи бажане за дійсне». Ну а що ж повинен робити Київ, щоб домогтися реального успіху? Тут відповідь у Козака теж є. Козак знову повторює давню кремлівський тезу про те, що будь-який «прогрес» на переговорах з боку Москви можливий тільки в тому випадку, «якщо команда Зеленського буде вести послідовний, прямий і чесний діалог з Донбасом». Про необхідність такого «діалогу» російські керівники говорять вже з 2014 року, вони намагалися схилити до нього і Петра Порошенка, і тепер Володимира Зеленського. При цьому «Донбас» для

Козака - це саме керівники так званих «народних республік», а зовсім не представники переселенців, з якими збирається обговорювати питання майбутнього регіону команда Зеленського. Більш того, пропозицію української влади спілкуватися з цими переселенцями Козак називає «анекдотичною» ‒ як і слід було очікувати. Представники маріонеток на переговорах намагаються домогтися виключення питання про переселенців так, немов би взагалі не існує мільйонів людей, які були змушені покинути рідні місця після російської окупації. Адже ці люди ‒ тим більш, якщо вони повернуться додому ‒ можуть істотно змінити політичний ландшафт Донбасу.


Те, що в Києві не погоджуються з рецептами Козака, викликає у Путіна роздратування. Коли віце-прем'єр Олексій Резніков у своєму інтерв'ю після берлінської зустрічі заявив про необхідність модифікації Мінських угод, в Кремлі стали заявляти, що таким чином Київ хоче ... з цих угод вийти. І зажадали, щоб президент або прем'єр-міністр України підтвердили або спростували слова Резнікова ‒ чого, звичайно ж, не відбулося. Тим більше, що сам Зеленський говорить про необхідність перегляду Мінських угод мало не з першого дня після свого обрання президентом країни. Повторював він цю тезу і під час саміту «нормандської четвірки» у Парижі. Однак саме зараз у Кремлі вирішили показово обуритися.


Все це якраз і відображає розчарування Володимира Путіна від діалогу з новим українським президентом Володимиром Зеленським.


Таку ж дистанцію Кремль ще недавно проходив у діалозі з попередником Зеленського, Петром Порошенко. Коли Порошенко був обраний главою держави, він сприймався в Кремлі як поміркований політик зі зв'язками в російському істеблішменті ‒ не те що спікер парламенту Олександр Турчинов і прем'єр Арсеній Яценюк, яких поспішили оголосити лідерами «партії війни». Але коли виявилося, що Порошенко зовсім не збирається перетворювати окупований Донбас у «державу в державі», наполягає на продовженні санкцій проти Росії і називає її державою-агресором, лідером «партії війни» оголосили вже самого Порошенка і припинили з ним всілякі контакти. Однак з'явилася надія, що новий президент, який звинувачував свого попередника в небажанні завершити війну з Росією, буде «розумнішим».


Тепер і ці кремлівські сподівання добігають кінця. І я не здивуюся, якщо на засіданні російського Радбезу обговорювали, що домовлятися потрібно буде вже з наступним українським президентом, тому що у Зеленського не виявилося досить «політичної мужності» для того, щоб не слухати «націоналістів». Або ж, простіше кажучи, для того, щоб капітулювати перед Москвою. І тому тепер вже потрібно чекати на наступника Зеленського, як протягом декількох років очікували на наступника Порошенко.


Але ніяких зрушень у вирішенні російсько-української кризи жоден новий український президент все одно не забезпечить. Жоден український президент все одно не зможе піти на умови, які висуває Кремль ‒ тому що виконання цих умов, пов'язаних із фактичною втратою суверенітету, призведе до його політичного краху. У проросійських сил все одно є електоральна стеля, обмежена зараз 30-35 відсотками: так, ці сили можуть впливати, але не можуть вирішувати за всю країну. При цьому, якщо Кремль зважиться на нові територіальні захоплення, він тільки зменшить кількість потенційних виборців проросійських сил, «переведе» їх по той бік лінії розмежування ‒ як це вже сталося з жителями Донбасу і Криму.


І тому, як це не парадоксально прозвучить, для того, щоб повернути в Україну російський вплив в його «домайданних обсягах», Україні потрібно повернути і Донбас, і Крим - електорат одного тільки Донбасу просто вже не впорається. Але оскільки про повернення територій мови не йде, Кремлю і далі доведеться спілкуватися з українськими президентами, які не матимуть ані можливості, ані мандату піти на капітуляцію.


Прізвища цих президентів можуть змінюватися, але суть ‒ розчарування Кремля кожним новим господарем кабінету на Банковій вулиці у Києві та продовження російсько-українського конфлікту ‒ не зміниться. Тому що справа не в тому, хто на Банковій, а в тому, хто в Кремлі. І поки в Кремлі Путін і українцям, і росіянам потрібно навчитися жити в умовах цієї нескінченної війни, яку не зупинять, як бачимо, ані економічні проблеми, ані пандемія. Війна закінчиться, коли політична мужність з'явиться у самих росіян і вони визнають право України на існування і самостійний політичний вибір.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved