КІНЕЦЬ «МЕДОВОГО МІСЯЦЯ» | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Лютий 2020 року завершується прогнозами про швидку зміну глави українського уряду. Наступником Олексія Гончарука, який здійснив стрімкий і нічим не обґрунтований кар'єрний зліт, незабаром, після обрання президентом України Володимира Зеленського, називають Сергія Тігіпка - бізнесмена і політика часів Віктора Януковича. Тігіпко очолював виборчий штаб Януковича під час кампанії 2004 року, а після того, як лідеру донецького кримінального клану вдалося здобути перемогу на виборах 2010 року, став віце-прем'єром в уряді Миколи Азарова і продовжував підтримувати Януковича практично до останніх днів Майдану 2013-2014 років. Іншими претендентами на посаду прем'єра називають бізнесмена Валерія Хорошковського, який під час правління Януковича очолював Службу безпеки України, а зараз активно спілкується із Зеленським та міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим. Жоден з претендентів явно не вписується у визначення «нового обличчя» - але ж саме з гаслами оновлення влади перемагав Зеленський. Але зараз новий президент замислюється про повернення у владу команди часів Януковича, яка один раз вже довела країну до політичної і економічної катастрофи. Чому ж Зеленський хоче зробити такий різкий стрибок в минуле?


Можливо, тому, що «медовий місяць» влади і її виборців в лютому закінчився - це засвідчили усі останні соціологічні опитування. Незважаючи на те, що довіра до самого Зеленського залишається ще досить високою, вона знижується рекордними темпами і можна констатувати, що до кінця весни від цієї довіри залишиться лише один спогад. А ось президентська віртуальна партія «Слуга народу», парламент, уряд втрачають цю довіру куди швидше. І особиста популярність Зеленського заснована, перш за все, на його акторському минулому, а не на політичному сьогоденні - ситуації вже не рятує.


І для цього є як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Надії на Зеленського були пов'язані, перш за все, із закінченням війни, поліпшенням добробуту населення і боротьбою з корупцією. По жодному з цих напрямків виборець Зеленського не бачить конкретних результатів.


Для закінчення війни Зеленський вже зробив цілу низку конкретних кроків, але вони абсолютно безглузді і неефективні. Безглузді і неефективні тому, що як виборець Зеленського, так і сам Зеленський і його команда виходять з помилкової передумови зацікавленості Путіна у закінченні війни на Донбасі і - що є ще більш небезпечним - з того, що у продовженні війни була зацікавлена українська влада. По суті, Зеленський виявився заручником російської пропаганди, яка протягом п'яти років розповідала про існування в Україні «партії війни», яка не дає домовитися. Однак, коли Зеленський став президентом України, виявилося, що вимоги, які висуває Кремль, нічим не відрізняються від вимог, які висувалися попереднику Зеленського Петру Порошенку. І найголовніша з цих вимог - прямі переговори української влади з маріонетковими адміністраціями «народних республік», обговорення з російськими найманцями конституційного статусу Донбасу. А, оскільки Зеленський з цими вимогами не погоджується, війна триває. Лютий став часом одного з найсерйозніших загострень на лінії розмежування. Причому Росія влаштувала обстріл українських позицій якраз за день до виступу Зеленського на Мюнхенській конференції, де повинні були бути презентовані мирні ініціативи українського лідера. У Мюнхені повинні були бути також обговорені перспективи проведення в квітні нового саміту лідерів «нормандської четвірки». Однак дискусії міністрів закордонних справ не відбулося. У Москві знову почали говорити про те, що немає ніякого сенсу в проведенні нової зустрічі в ситуації, коли немає ніякого просування по виконанню домовленостей саміту в Парижі. При цьому виконанню цих домовленостей заважають саме в Росії. Росія досі не хоче вжити заходів щодо припинення вогню на лінії розмежування, не погоджує нові ділянки розведення військ, не створює умов для цілодобового чергування місії ОБСЄ, не домовляється про нові обміни полонених. І при цьому звинувачує Зеленського в тому, що він не дає можливості підготувати новий саміт!


Але Зеленському можна пред'явити претензії хіба що за те, що він не розуміє мотивів Путіна, а зовсім не за те, що він не хоче припинити війну. А мотиви Путіна точно змалював його колишній помічник Владислав Сурков, який до своєї відставки з Кремля опікувався війною на Донбасі. «Примус силою до братських відносин - єдиний метод, який історично довів ефективність на українському напрямку» - заявив Сурков у своєму першому інтерв'ю після відставки. І це саме те, чим займається Путін - примушує Україну силою до повернення у російську сферу впливу, до відмови від власного політичного вибору, можливо - і від власної державності. Саме тому російський президент не припинить війну, поки не досягне своїх цілей, або, поки не переконається в тому, що не може їх досягти. Саме тому будь-яка спроба домовитися для Путіна - доказ слабкості опонента і запрошення продовжувати військові дії.


З підвищенням життєвого рівня теж не так все просто - і, знову-таки, є і об'єктивні, і суб'єктивні обставини. Спад промислового виробництва триває вже котрий місяць поспіль, уряду не вдається забезпечити наповнюваність бюджету. І президенту доводиться загрожувати міністрам невиплатою зарплат в разі, якщо уряд не закриє борги перед шахтарями. Але ж Україна ще не відчула наслідків, які пов'язані з падінням світової економіки через короновірус.


А на об'єктивні обставини накладається і некомпетентність нових управлінців, багато з яких виявилися в буквальному сенсі слова людьми з вулиці. Можна як завгодно довго вимовляти модні слова і обіцяти співгромадянам «державу у смартфоні», але коли справа доходить до реальних проблем - наприклад, елементарної евакуації співвітчизників з Китаю і розміщенні їх в безпечному місці для карантину - ми бачимо, що державні структури, в буквальному сенсі слова, не справляються і провокують кризу на порожньому місці.


І, нарешті, корупція, про відсутність якої гордо заявляють в урядових кабінетах. Можна, звичайно, говорити, що її немає. Можна не показувати корупцію по телевізору. Але вона нікуди не дінеться, поки економікою країни будуть правити олігархи. А олігархи залишаються головною опорою влади Володимира Зеленського - правда, в лютому заговорили про те, що на чільне місце в забезпеченні стійкості влади вийшов Рінат Ахметов, який потіснив Ігоря Коломойського. Це теж не новина - Ахметов через кілька місяців після виборів виявляється головним союзником будь-якого українського президента останні пару десятиліть. Але тоді про яку боротьбу з корупцією може йти мова? І про яку довіру?


У пошуках цієї довіри Зеленський, природно, намагається відмовитися від дилетантів і звернутися до послуг професіоналів - вірніше тих, кого він вважає професіоналами, людей епохи Януковича. І тих, хто забезпечить йому подальше співіснування з олігархічними кланами та їхню підтримку.


Але підтримка олігархів і підтримка народу в Україні - не одне і те ж, навіть, коли олігархи контролюють телебачення. Для того, щоб народ вірив телебаченню, потрібно забезпечити поліпшення рівня життя і добитися припинення війни. І це зовсім не замкнуте коло. Це просто констатація того факту, що довіра до влади і особисто до Зеленського буде падати і ніяка зміна персоналій в урядових кабінетах цієї тенденції вже ніяк не змінить.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved