ТЕРОР І СУВЕРЕНІТЕТ | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Головною подією липня, поза всяким сумнівом, можна вважати ситуацію із захоплення терористом заручників у Луцьку. Чоловік, який протягом цілого дня утримував пасажирів автобуса, висував безглузді вимоги не тільки до представників влади, а й до ієрархів церковних конфесій. Незважаючи на присутність на місці міністра внутрішніх справ Арсена Авакова і інших представників силових структур, ситуацію вдалося вирішити тільки після того, як з терористом поговорив президент країни Володимир Зеленський. Після цієї розмови президент зачитав фразу, яку зажадав терорист, про перегляд якогось там фільму, а той звільнив своїх заручників.


Українське суспільство, як це зазвичай і відбувається, розділилося в оцінці того, що сталося в Луцьку. Хтось вважає, що ми зіткнулися з поведінкою небезпечного психопата і владі потрібно було докласти будь-яких зусиль, щоб запобігти можливій загибелі людей. А хтось, навпаки, впевнений, що це взагалі було ніяке не захоплення заручників, а всього лише інсценування. Розходяться тільки версії про те, хто цю інсценізацію взагалі організував ‒ міністр внутрішніх справ Арсен Аваков для підвищення свого політичного впливу або ж сам президент Володимир Зеленський для підвищення свого рейтингу.


Як би там не було, головна небезпека того, що сталося в Луцьку ‒ не в тому навіть, чи був це справжній або інсценований терористичний акт. А в тому, що тепер у будь-якого злочинця або психопата може виникнути спокуса «поговорити» з владою шляхом захоплення заручників, мінування стратегічних об’єктів або інших подібних дій. Вимога луцького терориста, яку задовольнив Володимир Зеленський, дійсно було дивною й не призводила до якихось наслідків. А що станеться, якщо будуть висунуті куди більш серйозні вимоги, які глава держави не захоче або просто не зможе виконати? Що станеться, якщо такий терористичний акт захочуть інсценізувати російські спецслужби ‒ а у них великий досвід таких інсценізацій, та й справжніх терористичних актів, від підриву будинків у Москві аж до отруєння у Солсбері.


У російських пропагандистів, до речі, власна логіка щодо дій Зеленського. Вони запитують, чому можна розмовляти з терористом з Луцька і не можна ‒ з керівниками «народних республік», яких у Києві вважають терористами. Це питання стало актуальним після того, як на переговорах у Тристоронній контактній групі домовилися про припинення вогню у зоні конфлікту на Донбасі з 27 липня. Про це припинення вогню Володимир Зеленський вперше за п’ять місяців розмовляв з президентом Росії Володимиром Путіним і в української влади на це припинення великі надії. Але чи можна реально домогтися того, щоб Росія перестала обстрілювати Україну з окупованих територій?


Для України критично важливо, щоб обстріли контрольованої території з окупованих територій припинилися. Про це Володимир Зеленський говорив під час останньої поїздки на Донбас, яку він здійснив разом з президентом Швейцарії Симонеттою Соммаругою. Адже ці обстріли і створюють напруженість і на лінії розмежування, і у суспільстві. Припиняться обстріли ‒ і велика частина українців «забуде» про Донбас, як «забула» про Крим ‒окупований півострів стає темою для новин тільки коли поновлюються дискусії про подачу води до Криму. Але політичним важелем для тиску на Україну Крим не є. Навпаки – це Україна постійно нагадує Росії про Крим й так дратує агресора, що там у липні вирішили запровадити кримінальне покарання фактично за визнання належності Криму до України. Але це – якраз російська, а не українська історія. Й тим більш не історія про важіль тиску на Україну. У разі припинення обстрілів таким важелем перестане бути і Донбас.


Саме тому обстріли не припиняться ‒ в Кремлі сидять не ідіоти, які готові відмовитися від такого дієвого важеля без капітуляції української сторони. Саме тому ніяким угодам про припинення вогню не вдавалося протриматися більше кількох тижнів, а то і днів. І нові домовленості може чекати та ж незавидна доля.


Навіщо тоді Росія їх погоджує? А тому, що залишається у виграші при будь-якому розвитку подій. Якщо українські військові будуть продовжувати відповідати на обстріли, це дасть можливість окупанту звинуватити у порушенні угоди українську сторону і звинувачувати Зеленського в тому, що він не хоче припинення «громадянської війни на Донбасі». Це, звичайно ж, сигнал проросійської частини прихильників Зеленського ‒ щоб на місцевих виборах вони голосували за ОПЗЖ і взагалі розраховували тепер тільки на Віктора Медведчука та інших відверто проросійських політиків.


А якщо українські військові не будуть відповідати на обстріл і перетворяться на гарматне м’ясо для окупантів, це тільки посилить протистояння влади і патріотичної частини суспільства, неминуче призведе до вибуху ‒ ну не після першого, так після десятого чи двадцятого загиблого або після арешту того військового, який вирішить відповісти на обстріл. Що теж на руку Москві, бо ж її головна мета ‒ це дестабілізація української влади і крах держави. І це аж ніяк не безпідставний розрахунок. Загибель українських військових у липні ‒ в тому числі і військового медика, який був у складі місії, яка забезпечувала евакуацію тіл загиблих і відсутність реакції на цю трагедію з боку української влади знову привели до радикалізації суспільних настроїв. І знову постало питання: хто ж насправді буде дотримуватися припинення вогню? Чи зможуть українські військові відповідати, якщо по них будуть стріляти окупанти? А якщо відповіді не буде ‒ як це відіб’ється на настроях у армії і настроях у суспільстві?


Це, звичайно ж, аж ніяк не випадкові питання. А частина тих проблем, з якими Україні доведеться зіткнутися вже найближчими місяцями. Адже епідемія коронавірусу в країні все ще не переможена, цифри хворих виглядають стабільно, кордони Європейського Союзу для українських громадян закриті. Та й питання подолання економічних труднощів стане головним питанням найближчої осені. І багато фахівців вважають, що зміна глави Національного банку України стала індикатором того, що вирішуватися ці проблеми стануть за рахунок стабільності курсу національної валюти і добробуту громадян.


Проте, навіть на тлі цих подій і передчуття нових проблем не можна забути і про іншу подію, яка була для України головною у липні ‒ але не 2020 року, а 1990 року. Це був місяць і рік прийняття Декларації про державний суверенітет України. І хоча у цьому документі мова все ще йшла про необхідність самовизначення України у рамках прийняття нового Союзного договору, тим не менш важливий крок до української незалежності був зроблений саме тоді, 30 років тому. Буквально через рік, 24 серпня 1991 Верховна Рада України ухвалить Акт про державну незалежність і на політичній мапі світу з’явиться нова держава.


Верховна Рада України збиралася на спеціальне засідання, на якому виступили президент Володимир Зеленський, Леонід Кравчук (через кілька днів після прийняття Декларації про державний суверенітет його оберуть головою Верховної Ради УРСР) і Ігор Юхновський, тодішній голова опозиційної Народної Ради. Ці виступи нагадали, що прийняття Декларації про державний суверенітет стало можливим тільки завдяки спільному голосуванню націонал-демократів і комуністів в парламенті. Але чому комуністи голосували за суверенітет? Чому вони 24 серпня голосували за незалежність?


Можливо, саме тому, що у комуністів було своє власне уявлення про український суверенітет? У липні 1990 року вони хотіли отримати для себе більш стійкі позиції на переговорах з союзним Центром і у взаєминах з єльцинською Росією, яка ставала все більш важливим політичним фактором. Вони сподівалися, що якщо у Радянському Союзі почнуться справжні реформи, то у суверенній Україні ці реформи вдасться зупинити. Та ж логіка рухала їхніми вчинками у серпні 1991 року ‒ крах путчистів і заборона КПРС створила надію, що у незалежній Україні можна буде зупинити час.


І це означає просту істину. Для націонал-демократів, для всіх прихильників української незалежності вільна Україна ‒ це і була мета. А для комуністів і ‒ широко кажучи ‒ пристосуванців ‒ Україна була всього лише засобом для досягнення їхніх власних цілей.


Так що реальний розкол в українському суспільстві намітився вже тоді, 30 років тому. Поява на трибуні у день ювілею Зеленського, Кравчука і Юхновського просто знову нагадала нам про розкол, у якому ми продовжуємо існувати.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved