ОЛЕСЬ СТЕПАНЕНКО: ЧОМУ Я ВСЕ ПРО УКРАЇНУ ПИШУ, РИМУЮ БЕЗ УПИНУ?

Допис Анни Сомик


Цього літа моя колишня колега по роботі при нашій зустрічі запитала мене, чи знайоме мені ім’я поета Олеся Степаненка. На превеликий жаль, я тоді вперше почула це ім‘я. Марія дала мені прочитати невеличку книжечку поезій із символічною назвою «Свічечка». І вірші, і саме життя юного поета, і його трагічна смерть – все не могло не зворушити душі, не пробудити бажання познайомити якнайбільше людей з хлопцем-поетом, вибраним і позначеним Господнім Промислом.

Народжений на Харківщині у містечку Дергачі, від якого до кордону із Росією ближче, ніж до Харкова, де постійно існувала політика приниження та ігнорування української мови та всього українського, цей хлопчина-сирота, наче ніжний паросток ломикаменю, проби-вав граніт скептицизму і ненависті певного сорту людей до незалежної України.

Виростав і виховувався хлопчик в інтернаті. При радянській владі сиротинець якось утримувався, а при новій – комусь сподобалося приміщення у гарному місці – і його приватизували. Дітей розібрали місцеві люди. Леонід Степаненко, який жив із своєю старенькою мамою, усиновив хлопчика Олександра і дав йому своє прізвище – Степаненко. Згодом знайшовся менший братик Олеся – Сергійко, який також був усиновлений Леонідом.

Синьоокий хлопчик ходив у середню школу, добре вчився і з дитячою безпосередністю писав свої чесні вірші із зовсім дорослим розумінням складної ситуації.

Після закінчення школи Олесь Степаненко поступив на відділення журналістики Харківського Національного університету ім. В. Каразіна. Гроші на навчання заробляв тяжкою працею на цегельному заводі.

Вороги-злочинці не могли пробачити хлопцеві його національного самоусвідомлення і утвердження приналежності до своєї землі, любові до рідної мови, висловлені у досконалій поетичній формі віршів, і підняли свої погані руки на талановитого юнака-поета. Вони жорстоко побили 17-річного Олеся Степаненка, розтрощили голову і кинули на лютневому морозі. Майже три роки хлопець хворів, та молодий організм тоді витримав і переміг. Олесь почав одужувати. Після певної паузи, пов’язаної із фізичним станом здоров’я, поет збирався з силами, щоб розпочати новий період у творчості. Однак у ніч на 29 грудня 2004 року опинився на залізничній колії під колесами швидкого поїзда. Обставини смерті загадкові і нерозкриті.

Перебуваючи у лікарні, Олесь Степаненко у 2002 році написав свій «Останній вірш». Останній вірш – справді виявився останнім.

Нема майбутнього у мене,

На превеликий жаль нема.

Єдине, що мене чекає,

Могильний холод і пітьма.

Не стать мені уже поетом.

Мені уже ніким не стать

Я гину! Гину!! Гину!!! Боже!

Мені вже нічого чекать.

Вже не створю більш ні рядочка

Я віршів цих маленьких див,

Так званих друзів заспокою

І не так званих ворогів,

І сам навіки заспокоюсь.

Нічого в світі не зроблю.

Як свічечка за п’ять копійок,

Ледь спалахнувши, догорю.

Олесь Степаненко прожив всього 20 років на свої рідній землі. Його забрала звідти чиясь нечестива рука, наче той букет квітів від пам’ятника Шевченку, як у вірші Олеся.

9 листопада цього року вірному синові України, її поетові і захисникові, який з Шевченківською пристрастю відстоював українську мову, державність та ментальність українців, виповнилося б 35 років. А його вже немає між нами 15 літ. Однак за той невеликий відрізок свого життя Олесь Степаненко викресав своє слово в українській поезії і сказав так багато правди в очі тим, хто мовчить, боїться, недоказує. Правдиве слово поета залишилося в єдиній по-смертній збірочці «Свічечка» і палає вогником надії, щоб стати спасенним вогнем.

Наділений Божою іскрою, мистецький талант хлопця розпочав свій ріст дуже скоро і стрім-ко (немов було знаття, що часу обмаль). Хоча Олесь був зовсім юним, давав відповіді на проблеми кожного дня, повчав людей словом правди. Його вірші – це роздуми і глибокий сум над українським сьогоденням, «пролита сльоза» української мови, якій «Нема пристановища У рідному краї. Де їй прихилитись? Жити де? Хто знає?»

Та живе віра і надія:

Із заходу, долаючи етер,

Летить до нас правдиве слово Львова,

І вірю я, що поки Захід є,

Не вмре, не згине українська мова.

Пройдемося трішечки сторінками збірочки. Перші вірші написані десятирічним хлопчиком. Вони чарують своєю дитячою безпосередністю, щирістю і простотою. У них відчувається талант обдарованого поета, що вміє захоплено висловити свою любов. І яку ж назву придумало хлоп’я: “Освідчення»!

Прошумів травневий дощик і залишив на згадку веселку:

Мов вимостив до неба кладку,

До раю стежечку проклав.

Я зачарований, щасливий

Веселку пальцями ловлю,

Цей день, цю землю, край мій милий

Я щиро й трепетно люблю!

Кого може не зворушити таке прекрасно-трепетне дитяче освідчення в любові до своєї землі?!

Коли читаєш вірш «Зелений ліс», забуваєш, що це дитина піднімає серйозну екологічну проблему:

Зелений ліс – природи дар,

Зелений ліс – природи цар.

Невже і він потрапить в ряд

До наших незліченних втрат?

Всі Олесеві вірші позбавлені надуманості, в них немає зайвих мовних прикрас. Часто в їх основі лежать реальні факти.

Один з віршів 11-річний Олесь написав після того, як його творчість високо оцінив українець з Австралії:

І радісно, і свято на душі,

І хочеться писати знову й знову

Нові, незапозичені вірші,

Про вільну Україну, рідну мову.

І віриться – весь український люд

Зміцнить по краплі, ствердить Україну,

На цю святу мету й кладу свій труд:

Свої прості вірші – свою краплину.

У «Діалозі з Вітчизною» поет звертається до рідної матері-України:

Чом твої непевні діти

Тебе проклинають?..

Чом твої святі герої

Й солов'їна мова,

Їм неначе кістка в горлі,

Як в зерні полова?

І отримує відповідь Вітчизни:

Що їм Вітчизни честь і слава,

І мови рідної краса?

Для них гербом і стягом стала

Руськоязична ковбаса.

Часом в душу закрадається розпач і безнадія:

Чи варто веслами-словами

На дні сухому хвилю гнать

І непотрібними словами

Людям байдужим докучать?

запитує 14-річний поет у вірші «Куди мені вірші дівати?»

І далі продовжує:

От «небайдужі» поцінують –

Поки що тихо десь лайнуть,

А при нагоді обдарують –

Отруйне яблучко дадуть.

Тим більше, що й в школі було багато таких, що не хотіли розу-міти хлопця. У кабінеті завуча школи картають учня:

Бач, поет він. Люди добрі!

бачте, він відмінник!

Ну, а може у душі ти

подлєц і негідник?!

Може в тебе гени хворі?!

Може ти сказився?!

Звідкіля ти в нашій школі

тільки появився?!

Через 4 роки Олесь Степаненко написав «Відкритий лист» квітень 2000р. Дергачівська школа N3, адресований «Усім, хто намірився з’їсти, ковтнуть, вдавився затятим поетом».

Але в школі були й інші:

Хай знають всі справжні мої вчителі!

Всі учні великої школи!

Христос в підлих душах навіки помер!

І там не воскресне!! Ніколи!!!

До болю в серці важко читати:

Мої вірші – мої сльози.

В дощ, у спеку і в морози

По світу блукають,

Відгуку не мають.

Як може себе почувати національно свідома особистість на своїй рідній землі, коли всюди:

Чужі пісні, чуже кіно,

І чужі герої,

Чужа слава і реклама,

Чужі мордобої,

Чужа мова, чужа віра,

Чужі ідеали,

Чужа правда… А своє де?

І сліду не стало…

Ще й кричать; «Ми варті жити,

Як в Європі люди».

Та яке майбутнє може

Бути у Іуди?

Це вірш «20 рядочків про українців на українському телебаченні» 1998р.

Ти не поет, Сашко, і вірші

Твої – це щось не те, щось інше.

Це публіцистика якась,

виносить вердикт поважне журі конкурсантові (вірш «Якби ж поети...»)

Я не поет? Не віднімаю

Я хліб в поетів. Хай їдять.

Хай лиш Державу не просплять!

Якби ж поети не дрімали –

Хист, ум свій мобілізували,

За діло справжнє узялись,

Як це Тарас робив колись!

Якби вони за УКРАЇНУ

Всі встали, як належить сину,

Я б своїх віршів не писав,

А тихо б фізику вивчав.

Взірцем для Олеся Степаненка з дитячих літ був «Великий наш Тарас», якого він називає «Дідусем», «Батьком», якому з болем чесно і правдиво розповідає «Про нашу рідну Україну», де пропадає українська мова і українська пісня, де проклинають своїх героїв, де «не розкаже батько сину За що Кобзар страждав колись», де

посміхаючись єхидно

Тарасовим нащадкам, нам

Історію розкаже нашу

Руськоязичний Кеворкян…

Прости, що я малий не годен

Ганьбі оцій покласти край.

Захоплений брудним потоком,

Кочусь, як всі, в пекельний рай.

Вірш «9 березня» 1998р.

Юний поет виростав серед зелених лісів, квітучих лук, різнобарвних мальв і паничів – серед чарівного світу природи, яким захоплювався і який чудово знав. «Я в цьому світі чарівному Гербарій лікарський зібрав”, – захоплено розказує 11-річний поет у вірші «Мій гербарій», де використовує назви 23-ьох лікарських рослин! А у вірші «Лісові ліки» хлопчик з надією на братикове видужання «збира ягідки І благає Бога Відняти в хворобоньки Братика малого».

Олесь не забуває своїх друзів по інтернату, думає про їх долю, бажає їм «Хай пливе їх човник, Допливе до моря. Хай не знають дітки ні біди, ні горя».

У «Правдивій історії» розповідає, як приїхала міліція в інтернат вбивати собак. Як собаки «Від хлопчиків і дівчаток рятунку чекали». А Юрась «Вискочив у віконце, підхопив Алісу, Пригорнув її до серця, і чимдуж до лісу».

Страшно бахкали рушниці,

собаки кричали,

Тяжко діти голосили,

дорослі мовчали.

І під віршем дописано:

Це дійсно правдива історія.

Я тому свідок.

Та навколо було і багато щирих, добрих людей, а серед них найперші – «Мій добрий батько» і «У вишивках-мереживах моя бабуся».

Вірш «На Перше грудня» присвячений названій даті і батькові, який «перехрестившись, рано вийшов з хати, й за волю голос свій, немов себе віддав. Тепер в сім’ї у нас цей день - найбільше свято». «Мій батько зовсім-зовсім не герой... Кар’єри не зробив, багатства не надбав,... Та в судний день, що нам послав сам Бог» віддав свій голос і своє серце «за вільну Україну!»

Все, що найсвітліше і найкрасивіше у людей, за думкою Олеся, – від бабусь. У «Дитячому питанні» автор вірша, 11-річний хлопчик дивиться по телевізору похорон Патріарха Володимира, де

Якісь сучасні вояки,

(Не лицарі, не козаки),

Піднявши гумові кийки,

В самого чорта вкравши лють,

Той похорон нещадно б’ють,

Державний прапор топчуть, рвуть.

В очах порожніх хиже зло.

Чи в них бабусі не було?

У вірші «Бабусині зозулята» бабуся ділиться своїми думами – тривогами з онучатами: як вони будуть жити без неї, недовго залишилося їй «топтати ряст», бо і зозулька не хоче їй кувати.

Придумали хлопчики:

Брат підставив спину,

Менший зліз на вишеньку –

Кує без упину.

Бабуся в хатиночці

Сльози витирає,

Своїх зозуляточок

Снідати чекає.

Як просто і зворушливо! До сліз...

Була в Олеся Степаненка ще одна дорога серцю людина з «оченятами-сонечками киянка Катруся», якій поет присвятив проникливу поезію «Коханій».

Катрусю, сонечко моє ти,

З часів Ромео і Джульєти

Так не кохав ніхто, я знаю,

Як я, як я тебе кохаю!

Калинонько моя у квіті,

Моя єдиная у світі!

Нехай не розпарує нас ніщо, –

Ні простір, ані час.

В газеті Одещини «Чорно-морські новини» Сергій Лащенко у статті «Нереалізовані в українстві» серед інших імен пише і про Олеся Степаненка, зокрема, про його вірш «Дві мови».

«Про мову Олесь Степаненко писав не як замріяний патріот, а як цілком сформований націоналіст: «Українська мова державу будує, російська затято зроблене руйнує. Українська мова потерпіти годна, верещить російська, що весь час голодна. Українська предків славних поминає, російська їх пам‘ять брудом поливає...» І це у тринадцять років!

Такий собі юний слобожанський Тарас Шевченко кінця ХХ століття.»

Михайло Косів, член президії Національної спілки письменників України впевнений, що «Олександр Степаненко ввійде в історію української літератури. У його поезіях закодовані незбагненні відчуття сутності життя і власного, і всенародно-го...»

І на завершення – питання самого поета Олеся Степаненка:

Хто мені скаже?

Чому я не пишу, як інші,

Заздалегідь прийнятні вірші…

Чому я все про Україну

Пишу, римую без упину?

І вірші все якісь сумні…

Чи так пороблено мені?



Recent Posts

See All

ДИСКУСІЯ МІЖ УКРАЇНЦЯМИ: КОЛИ Ж СВЯТКУВАТИ РІЗДВО – 7-ГО СІЧНЯ ЧИ 25-ГО ГРУДНЯ? | Марія Дорош

Різдво Христове – одне з найбільш теплих та радісних свят як для усього світу, так і для українців зокрема. Саме це свято збирає разом родини з року в рік, та саме у цей день найближчі один одному люд

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved