DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved

ОЧІКУВАННЯ «НОРМАНДСЬКОГО САМІТУ» | Віталій Портников

Ексклюзив для газети «Громада» |


Листопад - місяць, коли після довгих переговорів і обмінів взаємними претензіями вдалося узгодити дату проведення саміту «нормандської четвірки». Ця зустріч відбудеться 9 грудня в Парижі і обіцяє стати найважливішою зовнішньополітичною подією з часу обрання Володимира Зеленського новим президентом України. І ви-конанням одного з головних політичних бажань Зеленського, який говорить про необхідність зустрічі з Володимиром Путіним буквально з перших днів після свого обрання на вищу держав-ну посаду.


Почнемо з того, що такі саміти не проводилися з 2016 року, а останній з них не приніс ніяких відчутних результатів. З 2016 року було практично зупинено контакти між президентами України і Росії Петром Порошенком і Володимиром Путі-ним і заморожений Мінський процес. Саме тому Володимир Зеленський називає вже саме проведення Нормандського саміту результатом ‒ Москва до останніх днів зволікала з визначенням дати, намагалася виставляти українському президенту нові і нові умови, а коли ці умови виконувалися, все одно гальмувала процес.


Але чи означає проведення Нормандського саміту швидке закінчення конфлікту на Донбасі? В української сторони дуже обережні очікування. Президент Володимир Зеленський говорить про своє прагнення обговорити з російським колегою питання про повернення заручників і досягненні справжнього перемир'я в зоні конфлікту. І це, в цілому, цілком логічні очікування, які поділяються більшістю українського суспільства. Для того, щоб прийшов мир, необхідно на першому етапі домогтися хоча б припинення бойових дій і звільнити полонених, що і передбачається першими пунктами Мінських угод.


Однак у Володимира Путіна, якщо судити за заявами російського президента і його співробітників, зовсім інший по-рядок денний. Для російського президента важливо домогтися прямих переговорів українського керівництва з маріонетковою владою так званих «народних республік». Про це напередодні зустрічі на вищому рівні знову заявив міністр за-кордонних справ Росії Сергій Лавров і в цьому підході немає нічого нового. Приблизно такої ж тактики Москва дотримувалася в кожному інспірованому нею конфлікті на пострадянському просторі ‒ коли примушувала сісти за стіл переговорів керівників Молдови і самопроголошеного Придністров'я або керівників Грузії і Абхазії. Такий процес в результаті консервував конфлікт і перетворював Кремль з сторони конфлікту на сторону-посередника. Досить згадати, що російські війська, які перебувають на території Молдови і Грузії спочатку мали мандат «миротворців», в грузинському випадку навіть мандат миротворців СНД.


Однак Володимиру Зеленському буде не так просто погодитися з путінським порядком денним просто тому, що ця згода може привести не до миру, а до політичної дестабілізації вже в самій Україні.


Навіть обговорення нової редакції закону про особливий статус окупованих районів Донбасу може стати досить серйозною проблемою ‒ і для офісу президента, і для парламенту країни. Але ж таке обговорення має стати одним з головних підсумків нормандського саміту ‒ дія актуального закону завершується наприкінці року і Москва наполягає на його продовженні, а потім і у змінах у співпраці з маріонетковими адміністраціями.


Ще кілька тижнів тому можна було сказати, що ніяких проблем у парламенті з прийняттям нового закону у президента Зеленського не виникне. Але серія скандалів, які супроводжували фракцію більшості протягом всього листопада, поста-вила під сумнів можливість легкого голосування за будь-яке резонансне законодавство. Навіть голосування по закону, який відкриває український ринок землі, відбулося тільки тому, що разом з депутатами від президентської фракції «Слуга народу» голосувала і частина позафракційних депутатів. З продовженням закону про особливий статус Донбасу може статися та ж історія, коли офісу президента доведеться скористатися послугами поза-фракційних депутатів або, навіть, депутатів від «Опозиційної плат-форми» Віктора Медведчука. Але такий союз ‒ навіть ситуативний ‒ переконає частину суспільства у колабораціонізмі Володимира Зеленського та збільшить соціальну базу про-тесту. Тобто, влада опиниться і перед обличчям проблем в парламенті, і перед обличчям проблем на вулиці. А тепер уявімо собі, що на тлі зростання протестних настроїв почнуться прямі переговори Зеленського або кого-небудь з його най-ближчих співробітників з керівниками «народних республік» окупованого Донбасу.


Чи розуміє Володимир Путін, що на сьогодні його порядок денний для українського президента не просто неприйнятна, але і небезпечна річ? Очевидно, у російського президента є бачення проблеми ‒ саме тому він намагається нав'язати своєму українському колезі «пакетне» рішення.


Пакет в даному випадку теж не буде винаходом Путіна ‒ до цієї зброї Москва вдавалася вже не раз, коли потрібно було схилити українських президентів погодитися з непопулярними у суспільстві рішеннями. Найбільш близький приклад ‒ Харківські угоди президентів Віктора Януковича і Дмитра Медведєва. Янукович потребував продовження знижки на поставки російського газу, а Росія ‒ пролонгації перебування Чорноморського флоту на українській території і перетворення флоту на справжній окупаційний контингент. Результат відомий ‒ українська економіка все одно стала жертвою клептократичного ре-жиму, а от флот зіграв свою роль в процесі окупації Криму.


Про газ згадали і зараз, тим більше, що 31 грудня 2019 року закінчується термін російсько-української угоди по транзиту. Москва не встигла з будівництвом газопроводу «Північний потік-2», однак, уже наступного року газопровід буде добудований і Росія зможе, за необхідності, відмовитися від української ГТС. Путін цілком може запропонувати Зеленському продовження транзитної угоди і знижку на поставки російського газу ‒ зрозуміло, в обмін на прямі переговори з «правителями» Донбасу і відмову від арбітражних вимог до «Газпрому».


І ось від цієї пропозиції Зеленському буде не так просто відмовитися, як здається. По-перше, український президент відчайдушно потребує грошей ‒ його перший бюджет зовсім не став бюджетом прориву, комунальні тарифи не знижені і без додаткових коштів виборців не задовольнити. По-друге, путінські пропозиції щодо газу цілком можуть бути підтримані і західними посередниками. З різних причин, зрозуміло. Еммануель Макрон може бачити в «пакеті» швидке завершення конфлікту на Донбасі ‒ що за-твердить його в ролі нового європейського лідера, здатного вирішувати проблеми не в протистоянні, а у співпраці з Росією. А у Ангели Меркель з'явиться можливість домогтися об'єднання закінчення будівництва «Північного потоку-2» з гарантіями збереження газового транзиту по українській ГТС, про що постійно говорять в Берліні.


Але чи буде згода з пакетом означати мир? На це питання можна буде відповісти тільки після «нормандської зустрічі». Ми не можемо знати, чи погодиться Зеленський з пропозиціями Путіна ‒ хоча б тому, що може побоюватися громадської реакції. Адже не так просто відмовитися від всіх досягнень, яких Україна досягла в міжнародному арбітражі просто в обмін на банальну знижку, від якої Москва легко відмовиться після закінчення будівництва «Північного потоку-2». Ми не знаємо і того, як в результаті буде виглядати путінський «пакет» і як поведуть себе західні лідери.


Але одне можна сказати вже зараз: Україна, яка буде купувати російський газ і керівники якої будуть спілкуватися з представниками «народних республік», може знову повернутися в епоху Віктора Януковича.