«НАСТУПНОГО РОКУ В ДОНЕЦЬКУ!» | Вахтанг Кіпіані

Війна Російської Федерації проти України іде вже понад шість років. Але, як і всі інші війни, вона колись закінчиться. І держава вже зараз, не чекаючи дня, коли синьо-жовтий прапор повернеться у столицю Донбасу, готувати ґрунт для реалізації проєктів з відновлення правового порядку на тимчасово окупованих територіях.


А з цим – проблеми. Це можна проілюструвати одним і начебто маргінальним прикладом. 25 жовтня в Україні відбудуться місцеві вибори. І в одному з міст Донеччини – Слов’янську, згідно соціологічним даним, лідерами кампанії є трійка політиків. Прізвища їх – Штепа, Придворов і Лях. Вони представляють різні політичні сили і є конкурентами. Але для нас найважливіше те, що їх об’єднує.


Згадаємо трагічну весну 2014-го. Їхнє місто було одним з перших цілей терористичної групи росіян під орудою Гіркіна (псевдо – Стрєлков). І всі ці троє, так би мовити, українських політиків співпрацювали з окупантами, виконували їхні вказівки, голосували на сесії міської ради за проведення так званого «референдуму про незалежність ДНР» і так далі. Голова міста Неля Штепа під телекамери зверталась до Росії «врятувати від українських фашистів». Словом, ці персонажі були чільними колабораціоністами. І, за логікою, мали б понести покарання. І, як мінімум, бути відстороненими від можливості далі балотуватись, впливати на політику тощо.


Але. Українська держава так не вважає. Штепа провела понад три роки у СІЗО, потім ще певний час на волі під наглядом. Справа щодо неї продовжує десь пилитись у судах. Тобто, вироку ще нема. Тим часом її адвокати домоглись рішення Європейського суду з прав людини і держава Україна програла посіпачці ворога і має виплатити 2,600 євро моральної компенсації.


Це важко описати цензурними словами. Можеш кликати – «Путін, введи війська!». Можеш піднімати російські триколори над українськими містами. Можеш співпрацювати з терористами. Але в умовах недієздатної держави це не тільки не буде покарано. Навпаки – ми ще й оплатимо страждання під час «політичного переслідування».


Хто в цьому винен? Ми всі винні. Держава само собою. Президент. Парламент. СБУ. Поліція. Судді. Але і громадяни – теж.


Сумно це визнати, але нема в суспільстві запиту на покарання тих, хто уможливив російську агресію і хто з готовністю підставив плече підтримки окупантам. Попередня влада мала б це зробити, але не зробила. Від нинішньої навіть надій нема.


Кілька років тому спробував започаткувати дискусію щодо того – що ж треба зробити, щоб покарати тих, хто в найважчі історичні миті підтримав ворога. Написав текст під назвою «Путін має забрати своїх». Надрукував у популярному тижневику. Кілька разів розповів про план по телебаченню. Розіслав його політикам і урядовцям. У відповідь – тиша.


Ніхто не хоче бути «поганим хлопцем». Всі хочуть бути добренькими до ворогів. Бо завтра вибори і поки громадяни обирають телевізійних персонажів, а не візіонерів і людей, які справами довели свою спроможність, «гречка» і порожні обіцянки перемагатимуть національні інтереси і стратегію.


Нагадаю кількома реченнями суть ідеї.


Потрібно визнати, що частина громадян України, які прийняли паспорти Росії в Криму, а також «паспорти» т.зв. «ДНР і ЛНР», зробили це не з-під палиці, а з почуття приналежності до «великого російського народу». Частина з них взяла зброю і вбивала українців.


Скажіть, навіщо Україні такі «громадяни»? Той, хто обрав чужий паспорт, хто служив у чужій армії, хто став працівником ФСБ у Криму і відновленого КГБ у Донецьку, хто балотувався у чужу владу, хто в школах навчав українських дітей по російських підручниках і хто в ефірі розповідав про «звірства укропів». Мова, отже, іде про кілька десятків тисяч осіб – не про все населення на окупованих територіях, значна частина якого поза власною волею опинилась у заручниках.


Україна повинна на найвищому рівні – з нашими західними партнерами, а також на переговорах у Мінську, в ООН, під час переговорів з Путіним, всюди – заявляти, що саме Росія несе відповідальність за життя і подальші перспективи цих людей. Ми маємо ухвалити спеціальні закони про позбавлення громадянства тих, які обрали для себе роль солдатиків Кремля.


На днях прочитав, що Естонія, в якої нема жодної війни, теж розглядатиме законопроект про відбір паспортів у тих, які будуть засуджені за зраду держави. Чим факт служби в російській армії або голосування за входження до складу РФ – не зрада держави? Ці люди самі себе викинули з українського громадянства. Тому це треба юридично оформити. Завдання для політиків, які прийдуть до влади після Зеленського та його «команди». Бо тут без варіантів.


І приклади є. Латвія на початку 1990-х не дала громадянство приблизно третині свого населення. Нащадкам «визволителів», які за півстоліття не змогли вивчити латиську мову і стати членами місцевого суспільства. І що? І нічого. Небо на землю не впало. Країна входить до Євросоюзу і НАТО. Люди живуть непогано. Діти «неграждан» вивчили в більшості своїй латиську мову і стали громадянами. Частина росіян виїхали на «родіну». Наразі понад 10% мешканців цієї балтійської країни – не громадяни.


А чому це стало можливо? Тому що Латвія не на словах, а реально відновила свою попередню, знищену комуністами державність і поновила дію законів про громадянство міжвоєнного часу. Якби латиші цього не зробили б – відродження держави могло б бути торпедовано прибічниками відродження Союзу ССР і русского міра.


Ми не можемо повернутись назад, але можемо рефлексувати щодо pro i contra відновлення закону про громадянство УНР 1918 року. Цікаво, що я б не отримав паспорт автоматично, бо мої предки не жили в Україні в роки перших визвольних змагань. Не біда – склав би іспит з української мови і знання Конституції і отримав би паспорт з тризубом. Але мільйони ватників не стали б цього робити або не змогли б своїми русскоязичними щелепами промовити – присягаю Українській Державі.


Люди, які останні шість років перебували під інформаційним, силовим, гуманітарним та іншим впливом росіян та їхніх терористичних недореспублік – це не просто наші люди у важких умовах війни. Коли ми заходимо до аеропорту, то без слів надаємо право нас підозрювати, обшукувати (і не один раз), ми зобов’язані відповідати про мету поїздки, хто збирав наші валізи, скільки грошей веземо і робити ще масу неприємних речей. Але всі нормальні люди розуміють – це не тому, що на летовищі працюють погані люди, а тому, що так правильно і ці правила написані кров’ю. Кожен з окупованих територій може бути агентом ФСБ чи ГРУ РФ, а може і не бути. І цю дилему з безпекою та недовірою до людей доведеться таки вирішувати.


Відомо, що совєтські євреї після створення Держави Ізраїль намагались подавати заяви на репатріацію на свою, як тоді казали, «історичну батьківщину». Комуністична влада їм всіляко в цьому перешкоджала. Найбільш впертих навіть кидала до тюрем і таборів. Але і на волі, і за ґратами євреї на свій новий рік у вересні піднімали келихи з тостом – «Наступного року в Єрусалимі!». Вони, без надії сподіваючись, вірили в це. І нарешті настав – у кожного свій – день, коли вони реалізували свою мрію.


Українці теж мають не забувати про те, що повернення в Донецьк, Луганськ, Бахчисарай, Севастополь неодмінно відбудеться. І в пам’ять про загиблих і заради живих ми маємо вчити уроки історії, досвід інших країн і, головне, підтримувати Україну і в дні трагедій, і в радісні дні перемог.


Київ, 2020

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved