DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved

ІРАНСЬКА ТРАГЕДІЯ: ВИПРОБУВАННЯ ДЛЯ УКРАЇНИ ТА СВІТУ | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Новий рік розпочався для України з трагедії, яку важко було передбачити: над Тегеранським аеропортом загинув літак компанії «Міжнародні авіалінії України», пасажирами якого були громадяни багатьох країн світу, але у першу чергу - канадці, що поверталися додому транзитом через київський аеропорт «Бориспіль». Загибель літака відбулася у момент серйозного загострення стосунків між Сполученими Штатами та Іраном, коли режим аятолл відповідав Вашингтону на ліквідацію генерала Сулеймані - одного з очільників парамілітарного «Корпусу стражів ісламської революції», найважливішого загону збройної підтримки авторитарного режиму. Майже відразу виявилося, що саме очільники одіозного «Корпусу стражів» несуть безпосередню відповідальність за загибель українського лайнеру, що це була не авіаційна катастрофа, а знищення літака ракетою, як кажуть у Тегерані - помилкове.


Як і кілька місяців тому, коли оприлюднення інформації про телефонну розмову президентів Сполучених Штатів та України призвело до найбільш гучного політичного скандалу в американській історії, так і зараз Україна виявилася в самому центрі великої міжнародної кризи. При цьому реакція її керівників на трагедію не може не вражати. Вже тоді, коли керівники західних країн із посиланням на інформацію з розвідувальних джерел повідомляли, що літак був знищений іранською системою протиповітряної оборони, президент Володимир Зеленський та інші представники влади ставили цю версію під сумнів й погодилися з нею тільки після підтвердження інформації очільником Ірану аятоллою Хаменеї. При цьому в Києві почали стверджувати, що з самого початку знали про те, що відбулося насправді, але не хотіли оприлюднювати інформацію до її підтвердження з Тегерану. Складається враження, що керівництво України взагалі не було готовим до того, що Іран визнає свою провину й не збиралося погоджуватися з версію іранської причетності в разі, якщо її не визнає саме керівництво Ісламської Республіки - і це прі тому, що на кону було не тільки розслідування трагедії й покарання винних, але й репутація «Міжнародних авіаліній України» - компанії, що належить некоронованому королю держави Ігорю Коломойському.


Причини такої поведінки Зеленського та його оточення досі залишаються нез’ясованими й ми можемо розглядати лише версії такої дивовижної реакції українського президента. Деякі спостерігачі звично говорять про некомпетентність нового очільника держави, про його щире нерозуміння рівня викликів, з якими він зіштовхнувся після несподіваного для нього самого обрання президентом. І тут можна провести паралель з іншою випадковою людиною на чолі пострадянської країни - Володимиром Путіним, який 1999 року тільки був - також досить несподівано для себе - проголошений спадкоємцем президента Бориса Єльцина, а на початку 2000 року вже відбулася трагедія із підводним човном «Курськ». І Путін, колишній чекіст, рівно так був не готовий до цього випробування як Зеленський - до трагедії з «Боїнгом». Ба, навіть більше! Він не відразу перервав відпустку, робив суперечливі заяви, став об’єктом нищівної критики медіа. Й, до речі, саме з історії з «Курськом» почалася епоха путінського авторитаризму, бо російський президент зробив свої висновки та почав встановлювати тотальний контроль над медіа та суспільством. Подивимось ще, які висновки зробить Зеленський.


Але є й інша версія, швидше конспірологічна. Її прихильники вважають, що справа не у Ірані, а у Росії. Що президент Зеленський напередодні трагедії з літаком відвідував Оман не для відпочинку і точно не з робочим візитом - бо у дні його перебування султан Кабус бен Саїд знаходився на смертному одрі й помер буквально за кілька діб після повернення Зеленського до Києва. Так що в Омані - якщо реально говорити - був повний вакуум влади й там не було з ким розмовляти. Проте до султананату в дні перебування там Зеленського прибували російські чартери із невідомими пасажирами, там знаходився помічник президента Андрій Єрмак, якого вважають куратором російського напрямку у офісі президента й партнером по перемовинах одіозного російського віце-прем’єра Дмитра Козака, автора кількох ганебних спецоперацій на пострадянському просторі. І, якщо погодитися з такою інтерпретацією подій, можна вирішити, що в Києві просто не хотіли завдавати зайвого клопоту адміністрації президента Володимира Путіна, цього союзника іранського режиму й постачальника йому смертоносної зброї. Адже розслідування загибелі літака - якщо б воно почалося вчасно і у Тегерану не було можливості почати процес знищення доказів, цілком могло вивести і на виробника ракети, і на її обслуговуючий персонал, який - враховуючи особливості співробітництва Москви і Тегерану - міг би вивести на зовсім інших виконавців злочинного наказу, а не на тих, кого зараз звинувачують й заарештовують в Ірані. А Володимиру Путіну, як ми розуміємо, вистачить і малайзійського літака, знищеного його військовими над Донбасом у 2014 році.


Але всі ці припущення поки що не мають під собою реальних підстав. Можливо, тільки з часом, після зміни влади в Тегерані та Києві (а було б непогано, щоб ще й в Москві), ми зможемо зрозуміти, що відбувалося насправді. А поки що можемо тільки констатувати, що після обрання Володимира Зеленського президентом Україна потрапляє з однієї великої кризи в іншу і новій владі досить важко реагувати на ці виклики професійно й адекватно.