П'ЯТЬ РОКІВ ПІСЛЯ МІНСЬКА | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Всі ми добре пам'ятаємо атмосферу, у якій п'ять років тому підписувалися Мінські угоди. Йшла війна, в Дебальцеві гинули українські солдати, а в білоруській столиці президенти України і Франції і федеральний канцлер Німеччини вмовляли президента Росії припинити бойові дії. Президенти, які вже залишили свої офіси - француз Франсуа Олланд і українець Петро Порошенко називають ніч в Мінську одним з найважчих випробувань в своїй політичній кар'єрі. Але не менш важким випробуванням була та ніч для кожного мешканця України, що сподівався на припинення війни.


Вже тоді ми намагалися зрозуміти, як взагалі могло статися те, що ми тоді переживали, чому українські солдати опинилися в кошмарі Іловайська або Дебальцева. Але варто згадати, що про історію найпростіше судити тоді, коли її вже було прожито.


У 2014 році українське керівництво - і політичне, і військове - було переконане, що має справу зі спеціальною операцією Кремля. І дійсно: на Донбас спрямовувалися не регулярні війська, а диверсанти-«добровольці», Росія вперто не визнавала своєї участі у війні навіть тоді, коли операція по звільненню Донбасу йшла повним ходом і під контроль Києва повернулися Слов'янськ, Краматорськ, Маріуполь. Склалося враження, що Росія не стане задіювати свої регулярні війська, Донбас буде звільнений. Зараз ми можемо назвати таку думку помилковою, але в Києві були впевнені, що після Криму Путін не піде на очевидне порушення міжнародного права і на відкритий конфлікт із Заходом. Свого часу так розпочалася війна у Грузії: її тодішній очільник Міхеїл Саакашвілі просто не вірив, що Кремль насмілиться застосувати у Південній Осетії свої війська.


Але Путін не злякався конфлікту. Виявилося, що для нього збереження контролю хоча б над частиною Донбасу є куди більш важливим завданням, ніж уникнути конфронтації з Заходом. І тільки загроза посилення західних санкцій і розуміння, що ситуація може перерости у велику війну з численними жертвами змусили президента Росії зупинити інтенсивні бойові дії.


Тепер ситуація перейшла в стадію постійного конфлікту, перманентних обстрілів на лінії зіткнення, деградації окупованих територій. Необхідність припинення війни залишається головною вимогою українського суспільства - що фіксують практично всі соціологічні опитування і в епоху Петра Порошенка, і в епоху Володимира Зеленського.


Проблема тільки в тому, що українці хочуть припинення війни від свого власного президента, а не від президента Росії, який цю війну почав і в її продовженні зацікавлений.


Для Путіна Донбас - це важливий важіль для політичного і економічного тиску на Україну. Сам по собі регіон йому не потрібен - як не потрібен будь-який регіон, який Росія окупувала в колишньому Радянському Союзі. Просто Придністров'я - важіль тиску на Молдову, Абхазія і Південна Осетія - важіль тиску на Грузію. Москва ще кілька десятиліть тому перетворила ці країни на держави-інваліди, які живуть в постійній спробі вирішити територіальний конфлікт і відновити цілісність, чого не можна досягти без бажання Росії. У випадку з Україною застосований той самий прийом, який винайшли задовго до Путіна, ще в останній період існування Радянського Союзу. Російський президент просто скористався старою технологією своїх вчителів з КДБ.


При цьому за ці п'ять років українське суспільство так і не навчилося жити з проблемою Донбасу. Не навчилося саме тому, що більшість жителів країни продовжує сподіватися на швидке завершення війни, не розуміє - такі конфлікти можуть тривати десятиліттями, переходити з тліючої фази у нову велику війну, знову повертатися в тліючу фазу. І так до часу, поки імперія не втомиться і не відмовиться від дестабілізації сусідніх країн. Українське суспільство в цьому сенсі нагадує мені інваліда, який просто не може змиритися з втратою ноги, не хоче вчитися ходити з протезом - і тому постійно завалюється набік в надії, що нога скоро з'явиться сама собою, «варто тільки перестати стріляти». А той, хто забрав цю ногу стоїть поруч з підлою посмішкою і спокійно чекає, коли інвалід остаточно позбудеться сил. І тоді можна буде втілити в життя головну політичну мету російського президента Володимира Путіна - відтворити «союзну державу», повернути до її складу українські та білоруські землі.


При цьому і українські політики, які знають, як важливо для людей закінчення війни, не хочуть говорити з ними чесно. Про швидке закінчення конфлікту на початку своєї каденції говорив Петро Порошенко, який досить швидко переконався, що Володимир Путін не збирається відмовлятися від своєї агресивної політики. А Володимир Зеленський став справжнім дзеркалом українських ілюзій і надій. І тепер, хоча постійні контакти українського президента з його російським колегою до жодних реальних результатів не приводять, однак ці ілюзії зберігають й підживлюють. Зберігають надію, що в конфлікті з Росією можна буде добитися якогось компромісу і зупинити війну.


Це - марні сподівання. Я не знаю, скільки ще триватиме цей конфлікт - рік, два, п'ять, десять або двадцять років. Але знаю тільки одне - від Росії можна відбитися - і зберегти Україну. І їй можна програти - і втратити Україну, знову стати частиною Росії. Ніякого іншого вибору в українців просто немає.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved