ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ЗА СТОЛОМ ПЕРЕГОВОРІВ | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Головною подією у Мінському переговорному процесі – втім, Мінським його зараз можна назвати досить умовно, бо ж всі переговори проходять у віртуальному режимі – стала поява в українській делегації представників переселенців з окупованих районів Донецької та Луганської областей.


Це рішення – втілення у життя давньої ідеї українського президента Володимира Зеленського. Про необхідність обговорювати статус Донбасу з переселенцями, а не з представниками маріонеткової влади «народних республік», Зеленський говорить мало не з першого дня після свого обрання главою держави. І це абсолютно логічний підхід – якщо ми проводимо переговори про майбутнє Донбасу, так учасниками цього процесу повинні бути люди, які вимушено покинули місце проживання через російську агресію. Стверджують, що саме залучення переселенців до переговорів мав на увазі глава офісу президента Андрій Єрмак, коли запропонував створити консультативну раду, в якій з обох сторін засідали б якісь «шановні представники громадянського суспільства». Тому що, з точки зору Єрмака і Зеленського, такий підхід дозволив би залучити до переговорів представників переселенців. А ось з точки зору візаві Єрмака, заступника голови адміністрації президента Росії Дмитра Козака консультативна рада могла б стати кроком до прямих переговорів Києва із представниками маріонеткової влади Донбасу. І в результаті ідею створення консультативної ради не підтримали ні в українському суспільстві, ні в країнах-посередниках, Німеччині та Франції. Тому що у Берліні і Парижі зовсім не хотіли сприймати як рівного посередника на перемовинах Росію, яка, власне, і розв'язала війну.


Так що ідея померла ще до свого народження. І тоді виник план з розширенням української делегації і залученням до переговорного процесу переселенців.


Аргументи прихильників цього плану і самих нових учасників переговорів очевидні – нарешті вдасться продемонструвати, що Донбас – це не тільки бойовики і маріонеткова влада, а й мільйони людей, які втратили свою малу батьківщину через російську агресію. І з цими людьми теж потрібно розмовляти про майбутнє регіону. Критики рішення про розширення делегації стверджували, що Росія просто скористається присутністю переселенців на переговорах, щоб захистити свою тезу про внутрішній конфлікт на Донбасі. Ось мовляв, по обидва боки жителі Донбасу, нехай між собою і розмовляють. А Росія тут до чого?


Як це часто буває з оцінкою російського підходу до переговорів, і прихильники, і критики рішення про присутність переселенців на переговорах Кремль не зрозуміли. Москві потрібно одне – щоб українське керівництво погодилося з можливістю прямих переговорів з маріонетковими адміністраціями «народних республік». І все, що ставить під сумнів легітимність цих адміністрацій, викликає неприховане роздратування. Сама поява на переговорах переселенців – нагадування про те, що після російської агресії мільйони людей виїхали з окупованих територій, опинилися просто неба і – до речі – не голосували за «глав народних республік», навіть якщо сприйняти всерйоз «вибори», які влаштовувала Росія.


І тому після першої ж появи переселенців у переговорному процесі представник Росії у Тристоронній контактній групі Борис Гризлов звинуватив Україну в «фактичному виході» з Мінського процесу.


Ця заява Гризлова в черговий раз продемонструвала, що в Кремлі Мінський процес сприймають зовсім не як процес переговорів для припинення конфлікту і відновлення територіальної цілісності України. Для українського керівництва це дійсно головна мета Мінського процесу. Але для Кремля Мінський процес – частина зусиль по поглинанню України і перетворенню її на російську колонію або навіть частину території Росії. І в цьому сенсі цілі Зеленського і Путіна є діаметрально протилежними.


Якщо Зеленський хоче відновити територіальну цілісність України, так Путін – територіальну цілісність «справжньої» Росії, від Ужгорода до Владивостока. І в цьому сенсі ніякого реального значення Мінський процес для Путіна не має, війну на Донбасі він не закінчить просто тому, що припинення війни суперечить стратегічним цілям агресора.


Тоді навіщо ж цей процес взагалі триває? На це питання теж є дуже прості відповіді. Для України Мінський процес має значення тільки тому, що він дозволяє продовжувати європейські санкції проти Росії. І якщо Україна залишить Мінськ в односторонньому порядку, це дасть можливість російським «доброзичливцям» в Європейському Союзі відмовитися від продовження санкційної політики. При цьому сама ця політика не зупиняє війну, але нагадує про злочинність дій Росії, завдає шкоди економіці цієї країни і змушує Кремль утриматися від ескалації ситуації.


Для Росії Мінськ має значення тільки тому, що в Кремлі його розглядають як один з інструментів примусу Києва до прямих переговорів з маріонетковими адміністраціями Донецька і Луганська. Про що чергового разу сказав Гризлов – Кремль не погоджується з тим, що у Києві хочуть розмовляти з переселенцями, а не з «реальними» представниками «народу Донбасу», тобто з маріонетками.


А навіщо Путіну такий діалог? А зовсім не для закінчення війни. Росія просто хоче довести, що її напад на Україну це «внутрішній конфлікт» і домогтися від Заходу зняття санкцій. Тобто досягти мети, прямо протилежної цілям України. Вважатися посередником, а не агресором і при цьому контролювати Донбас і домогтися зняття санкцій – ось чого на даному етапі хоче Кремль. І, до речі, саме таким був підхід Кремля до конфліктів у Молдові та Грузії – Росія спочатку загарбувала чужі землі, а потім примушувала легітимних керівників держав, на які вона нападала або розпалювала конфлікти, сідати за стіл перемовин з маріонетковими «лідерами».


Що буде далі? Нічого непередбачуваного не буде. Якщо українське керівництво і надалі не буде погоджуватися на прямі переговори з маріонетками, ситуація буде розвиватися за грузинським сценарієм. Рано чи пізно в Кремлі почнуть «операцію з примусу України до миру», спробують захопити ще частину Донбасу, а потім визнають «незалежність» «народних республік» за прикладом Абхазії та Південної Осетії. Якщо ж в Києві підуть на прямі переговори, незалежності не визнають, але Україна і «народні республіки» будуть співіснувати по молдавському сценарію – як три самостійних суб'єкти, легітимні і самопроголошені. З можливістю генерування нових конфліктів, зрозуміло. І з можливістю голосування жителів окупованих територій за проросійських кандидатів на виборах в Україні – їх спеціально будуть привозити автобусами куди-небудь до Краматорську, як зараз на молдавських виборах підвозять виборців Придністров'я. На час виборів, до речі, будуть «просто переставати стріляти».


Яке ж в цьому випадку має значення участь переселенців у переговорному процесі? Фактично ніякого – хіба що ми отримаємо можливість дізнаватися про те, як проходять переговори, що називається, з перших рук, бо ж Донеччину в українській делегації представляють відомі журналісти. Але самої суті імітація переговорного процесу це не змінить.


Нічого поганого у такій імітації немає. Альтернатива відмови від Мінська – зняття санкцій з Росії. Для України важливо, щоб переговорний процес тривав аж до зміни суспільно-політичної ситуації в країні-агресорі і появи у керівництва Росії готовності комплексно вирішити проблеми окупованих на пострадянському просторі територій інших країн, від Придністров'я, Абхазії і Південної Осетії до Донбасу і Криму.


Ось чого міжнародне співтовариство має вимагати від Путіна та його наступників.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved