Серпень. Місяць незалежності й Білорусі | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Серпень в Україні ‒ традиційно час, коли святкують День Незалежності, коли пригадується, що відбулося за ці десятиріччя, коли намагаються зрозуміти, якими є перспективи політичного, соціального, культурного розвитку держави. Звичайно ж, особливу увагу звертають на те, як відзначає свято влада. І цього року критиків ставлення президента Володимира Зеленського до Дня Незалежності як до корпоративу було набагато більше, ніж під час попереднього святкування. Тут дається взнаки те, що прихильників у Володимира Зеленського та його віртуальної партії «Слуга народу», все ж таки, вже менше, ніж тоді, коли колишній комік з одного з олігархічних телевізійних каналів отримав приголомшуючу перевагу на президентських виборах, а його партія випадкових людей тріумфувала на виборах до Верховної Ради. Однак, звичайно, справа не тільки у ставленні до Зеленського, але й у тому, що ми вкотре святкуємо День Незалежності у країні, яка знаходиться у військовому конфлікті із сусідньою Росією. І, незважаючи на переконання президента та його прихильників, що конфлікт ось-ось закінчиться, сподіватися на швидке відновлення нашої територіальної цілісності не доводиться. І ніхто не знає, скільки продовжуватиметься перемир’я на лінії зіткнення між українськими та російськими військами, що трималося майже весь серпень. Тому що сьогодні важко зрозуміти, якою є російська мета цього перемир’я, яких політичних поступок прагне від України Володимир Путін, у які ще пастки він намагається затягти Володимира Зеленського. Втім, не так вже й важко. Якраз наприкінці місяця стало ясно, що Росія продовжує наполягати на конституційних змінах в Україні, що саме фіксація особливого статусу окупованих нею територій в основному законі країни є запорукою навіть не припинення окупації, а продовження перемир’я і звільнення полонених. Намагання Кремля довести, що проведення в Україні місцевих виборів є порушенням Мінських угод, спроба нав’язати Україні саму можливість проведення виборів у Донецькій та Луганській областях за умови збереження там російських військ та їхніх найманців ‒ ось найближча тактична мета Москви на переговорах з Україною. І ми бачимо, як влада намагається маневрувати, щоб не виконати цей російський ультиматум і разом із цим не розсердити Володимира Путіна. Маневрувати від спроб змінити українське законодавство до пропозицій взагалі скасувати проведення місцевих виборів.


Але повернусь до незалежності. Цього року говорити про те, чого ми досягли, несподівано стало легше на тлі повстання у сусідній Білорусі, свідками якого всі ми є. На тлі ганебних розправ силовиків диктатора Олександра Лукашенка над учасниками мирних протестів. На тлі намагань довести білорусам, що диктатор, який очевидно не переміг на останніх президентських виборах, має керувати ними довічно, а вони мають право хіба що на оплески, коли бачать цю жалюгідну постать, не закликати піти з посади очільника держави.


Ми вже якось забули, що вперше Олександр Лукашенко був обраний президентом Білорусі ще 1994 року, майже одночасно із Леонідом Кучмою. На той час в Україні склалася ситуація, яку можна було порівняти з білоруською. В обох колишніх радянських республіках найбільшу популярність мали кандидати, які виступали за зближення з Росією, за відновлення традиційних економічних зв’язків, як це тоді називали. Парадокс ситуації полягає в тому, що Кремль тоді не підтримував Лукашенка, він підтримав його найближчого конкурента, тодішнього керівника білоруського уряду В’ячеслава Кебіча. Але Кучму Кремль підтримав, його конкурент Леонід Кравчук вже не здавався російському керівництву людиною, з якою можна буде домовитись про інтеграцію України. На першій шпальті шовіністичної газети «Завтра», реакція якої не приховувала своєї мрії про відновлення Радянської імперії, портрети Лукашенка і Кучми були тоді надруковані поруч ‒ як символ російської перемоги над українськими та білоруськими державниками, як обіцянка скорого повернення обох країн до складу Російської держави.


І от тепер ми бачимо в Білорусі те, що у Кремлі готували для України ‒ та не змогли здійснити. Ми бачимо авторитарну державу, громадяни якої вже майже 30 років поспіль не можуть вирішити елементарного питання зміни влади, беруть участь не у виборах, а у плебісциті, що тільки підтверджує продовження правління диктатора-популіста. Ми бачимо країну без цивілізованої економіки, яка повністю залежить від російських подачок, яка зберегла на російські гроші підприємства колишньої радянської Білорусі, приречені на деградацію і закриття відразу ж після краху лукашенківського режиму. Ми бачимо країну, у якій навіть через 29 років після проголошення незалежності національна символіка залишається під фактичною забороною, а у якості державного прапора використовується репліка прапора БРСР. І як швидко зникли всі лукашенківські червоно-зелені прапори з білоруських вулиць у перші дні протесту, як швидко вони поступилися біло-червоно-білому прапору справжньої Білорусі! В Україні ж теж так було, але не зараз, а в дев’яності роки. Україні вдалося відійти від цього радянського мороку хоча б на якусь відстань. А Білорусі не вдалося. Ми бачимо країну, в якій під гаслами так званого «двуязичія» зруйновані можливості повернення до рідної мови, у якій тепер іншою мовою розмовляє не тільки сам диктатор-манкурт, але й більшість його співвітчизників, але й провідні політики, які сьогодні протистоять Лукашенку. Навіть нобелівська лауреатка, відома письменниця Світлана Алєксієвіч розмовляє із журналістами, що прийшли на її допит у слідчому комітеті республіки Білорусь російською мовою ‒ який національний занепад, яке провалля справжньої цивілізаційної катастрофи! І ось цю цивілізаційну катастрофу Кремль готував зовсім не тільки для нещасної Білорусь, він готував її і для України. Просто в Україні це не вдалося здійснити повністю. І зовсім не дякуючи особистим якостям Леоніда Кучми, цього патріарха олігархічної України. Дякуючи силі українського суспільства, яке навіть у дев’яності роки не готове було погодитися із наругою над національними символами ‒ навіть якщо такі спроби були б. Яке навіть тоді виступало на захист української мови і відбивало атаки прихильників двоязичія. Яке і економічно не бажало зробити Україну здобиччю Кремля ‒ тут вже співпали інтереси українських олігархів і українського суспільства. Ніде правди діти, немає нічого доброго в олігархічній економіці. Однак, приватний бізнес створює набагато більші перешкоди для потенційного окупанта, ніж збереження радянської економіки. В Москві це прекрасно знають і тому так схвально завжди ставилися до моделі, яку до останнього часу експлуатував Олександр Лукашенко. Ставилися саме тому, що сподівалися: прийде час і Білорусь можна буде взяти голими руками, з Лукашенком чи без нього. Приєднати до Росії областями, як свого часу радив білоруському диктатору Володимир Путін. На протести під біло-червоно-білими прапорами у Москві явно не сподівалися.


Але як тепер збираються реагувати на ці протести? Без великих сюрпризів. Володимир Путін вже повідомив, що на прохання Олександра Лукашенка він створив спеціальний резервний загін російських силовиків, які будуть допомагати білоруському диктатору, якщо його власні силовики не будуть здатні впоратися із власним народом. І тоді почнуть діяти російські силовики, а можливо ‒ і російська армія, яка дислокована на території Білорусі. Яку ж треба мати наївність, щоб припускати, що російські солдати перебувають у Білорусі для протистояння міфічній загрозі НАТО. Ні, російський солдат знаходиться в Білорусі виключно для того, щоб стріляти в білоруса, якщо білорус відмовиться підкорятися кремлівській кліці і своєму маріонетковому режиму. І саме для цього російські війська вводилися у 2014-му році в Україну ‒ щоб зберегти маріонетковий режим Віктора Януковича і утримати український народ в покорі Кремлю. Зараз ситуація повторюється. Просто з Україною у Росії не було юридичних домовленостей, які дозволили б використовувати російські війська для допомоги маріонетковому режиму. Єдине, що міг зробити тоді Володимир Путін, так використовувати в якості окупаційного контингенту злощасний Чорноморський флот, це угруповання зрадників на іржавих посудинах.


В Білорусі у Путіна такі можливості є. Це до сьогоднішнього дня горезвісна союзна держава була симулякром, який дозволяв Лукашенку виманювати гроші у росіян в обмін на примітивну балаканину про дружбу і братерство. А зараз ця союзна держава перетворюється на те, заради чого її було створено ‒ на інструмент окупації Білорусі. Як у 2014-му році база Чорноморського флоту в Севастополі перетворилася на те, заради чого вона була створена ‒ на інструмент окупації Криму.


Так що головне досягнення нашої незалежності ‒ це те, що ми не перетворилися на Білорусь, хоча намагання перетворити нас на Білорусь були з першого дня після проголошення незалежності і продовжуються аж до сьогодні. Що у нас є суспільство, яке захищає наші державні ідеали. Що серед державних службовців у нас теж немало людей, які не готові зрадити Україну. Що у нас є армія, готова захистити країну ‒ 2014 року у Росії дуже сподівалися, що її немає і не буде. Що у нас є народ, готовий до повстання і державний механізм не здатний опиратися цьому народу, що у нас були Майдани ‒ ці Майдани також вагома частина нашої незалежності, нашої можливості опиратися російській експансії.


Ось про що треба не забувати, ось що треба бажати білорусам в їхньому намаганні позбавитися Олександра Лукашенка та його антинаціонального режиму. Білорусь має відійти не тільки від диктатури, але й від ганебного союзу з Росією. Тоді і нам в Україні буде легше захищати власну незалежність.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved