ПАСТКА ПЕРЕМИР’Я | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Однією з головних подій останніх днів можна закономірно вважати зрив перемир’я, яке продовжувалася на донбаському фронті кілька тижнів поспіль. Українські позиції були обстріляні з боку територій, які зараз контролює Росія, загинув український військовий. І незважаючи на те, що на зустрічі радників керівників країн ‒ учасниць «нормандського формату», яка згодом відбулася у Берліні, домовилися про продовження перемир’я, немає ніяких гарантій того, що воно знову не буде зруйновано російськими зусиллями, що знову не розпочнуться нові обстріли, що знову не будуть гинути військові і цивільні.


Коли перемир’я тільки було оголошено, виникло чимало питань щодо того, навіщо воно Володимиру Путіну. Мета Володимира Зеленського є зрозумілою, яким би не було ставлення до українського президента з боку його прихильників та опозиції. Коли Зеленський приходив до влади, однією з головних його обіцянок й суспільних очікувань було припинення війни. Зеленський навіть говорив, що війну закінчено у його голові. Таким чином, український президент природно маєте тяжіти до будь-яких рішень, які обіцяють припинення війни. А от навіщо перемир’я Володимиру Путіну? Російський президент не для того надсилав диверсантів і війська на Донбас, щоб отак от за кілька тижнів закінчити війну, фактично визнати свою поразку ‒ і навіть не з точки зору повернення окупованих територій, про це у Москві ніхто навіть не розмірковує, а з точки зору припинення дестабілізації України.


Так для чого ж Володимиру Путіну це перемир’я? Зараз відповідь на це запитання починає вимальовуватися. Отже, по-перше, припинення перемир’я, навіть тимчасове, тільки поглиблює провалля між українською владою та українськими патріотами. Володимир Зеленський не хоче гостро відповідати на дії Путіна, Український президент переконав себе, що будь-яка жорстка реакція може тільки розлютити російського президента, тоді жертв буде більше, а можливостей домовитися ще менше. Саме тому Зеленський не реагував на загибель українського військового так, як це мав би зробити Верховний Головнокомандувач. А коли йому задали пряме питання, сказав що відповідає не за життя однієї людини, а за життя і безпеку всіх українців ‒ так, ніби тут немає прямого зв’язку. Між тим в українському суспільстві якраз панує думка, що тільки жорстка і рішуча реакція на дії агресора можуть його зупинити.


Тому що в українського суспільства є досвід початку війни у 2014 році, коли російську навалу було зупинено тільки рішучими діями наших волонтерів і військових, і міжнародною солідарністю з Україною. У Зеленського такого досвіду немає, він був осторонь цього національного пориву. Саме тому Зеленський і його оточення не розуміють настрій тих, хто їх критикує за страх перед Путіним. А от сам Путін якраз це прекрасно розуміє. І знає, що обережна реакція Зеленського на порушення перемир’я ‒ це і є необхідний йому результат, ще один крок до дестабілізації ситуації в Україні.


Ще один мотив, яким керувався Путін ‒ бажання побудувати чергову конструкцію, яка дозволить створити хоча б ілюзію перемовин між офіційним Києвом та маріонетковою владою так званих «народних республік». Москва добивається цих прямих перемовин практично з часу окупації Донбасу 2014 року. І це не є якийсь її новий винахід. Коли Росія окупувала частини інших колишніх радянських республік, вона також наполягала на прямих перемовинах між їхньою центральною владою та своїми маріонетками. І навіть досягла успіху ‒ у перемовинах між керівниками Молдови та Придністров’я, Грузії та Абхазії. Ніякого конкретного результату від цих перемовин немає. Територіальну цілісність обох цих країн досі не відновлено, хоча пройшло вже майже три десятиріччя з початку конфліктів. Та й військовим діям, якщо згадати про Грузію, ці перемовини не запобігли. Навіть якщо якийсь маріонетковий керівник пробував проявити політичну волю і про щось конкретне домовитися за спиною Москви, Кремль швидко змінював його на іншу ляльку.


Але Москва досягла головного ‒ і у Молдові, і навіть у Грузії, незважаючи на відкриту агресію проти цієї країни, вона вважалася не стороною конфлікту, а посередником. І ніяких санкцій проти неї, звичайно ж, не запроваджувалося.


От саме такого статусу Росія бажає досягти на Донбасі. Щоб переконати міжнародне співтовариство, та й самих українців, що це внутрішній конфлікт, що «її там немає». Зробити перші кроки до скасування міжнародних санкцій, а Україну звинуватити у невиконанні Мінських угод.


Яке до цієї мети має відношення історія з перемир’ям? Як виявилося, безпосереднє. Після того, як стало відомо про намір провести спільну інспекцію українських позицій у Шумах, спостерігачів найбільше зацікавило, хто ж буде брати участь у цій інспекції. І виявилося що там три сторони ‒ українські військові, маріонетки з ОРДЛО та спостерігачі з ОБСЄ. Росії там немає, немовби вона дійсно не сторона конфлікту, а десь посередині. І сама процедура проведення цієї спільної інспекції нагадала мені як збиралися формувати так звану консультативну раду, процедуру утворення якої було узгоджено президентськими радниками Андрієм Єрмаком та Дмитром Козаком. У цій раді мали також на рівних спілкуватися між собою представники України та окупованих територій. А Росія разом із Францією та Німеччиною брала на себе посередницькі функції ‒ ніби не її війська на нашій землі, ніби не вона воює з українцями. І тільки рішучий суспільний опір, а також негативна позиція Парижа та Берліна не дозволила Володимиру Зеленському та його оточенню провести цю небезпечну для суверенітету України ідею у життя. Але головне вже було зроблене ‒ під рішенням про створення консультативної ради поруч із підписом «представника ОРДЛО» вперше було поставлено підпис офіційного українського чиновника, Єрмака. А якщо б відбулася спільна інспекція ‒ там також ми побачили б під документами про її результат підписи українських військових й «представників ОРДЛО». Ось що потрібно Кремлю!


І що цікаво ‒ коли обговорювалася ідея консультативної ради, Кремль шантажував Київ самим продовженням перемовин, контактів Зеленського і Путіна. Бо побачив що для українського президента ці контакти є однією з головних політичних цілей. Зеленський переконав себе, що особисте спілкування з Путіним допоможе йому вирішити проблему, добитися миру. І зараз, хоча пройшов вже рік з часу його перебування на президентській посаді, Зеленський не може подивитися правді в очі, усвідомити, що питання не в особистих контактах з Путіним, а в цілях, які перед собою поставив російський правитель.


Ось і зараз необхідність проведення спільної з найманцями інспекції у Шумах прямо пов’язувалася Кремлем із можливістю проведення зустрічі радників голів держав норманського формату. А без цієї зустрічі радників не може відбутися і сам саміт на вищому рівні, до якого так прагне Зеленський.


Ну і який результат? Від інспекції відмовилися, тому що Москва на радощах, як завжди це з нею буває, перегнула палицю і стала виставляти такі умови, на які у Києві вже ніяк не могли погодитися. Але зустріч радників все ж таки відбулася, Дмитро Козак, який ще недавно запевняв, що немає ніякого сенсу у таких зустрічах і пропонував перенести перемовини на майданчик міністрів закордонних справ, приїхав до Берліну. Приїхав, щоб сказати що тепер ніякого сенсу у проведенні зустрічі керівників держав немає, бо Київ не виконує домовленості їхньої попередньої зустрічі у Парижі. А для того, щоб ситуація посунулася, потрібно для початку змінити постанову Верховної Ради про проведення місцевих виборів. Ось, виявляється, для чого Росії була потрібна ця зустріч радників. Для шантажу та подальшої дестабілізації ситуації в Україні. Зрозуміло, що обговорення змін до постанови у парламенті призведе до чергового етапу політичної ескалації ‒ та ще й перед місцевими виборами! А ще можна час від часу переривати перемир’я і звинувачувати у цьому українську сторону.


Можна, звичайно, сказати що ключ до вирішення ситуації в одних руках ‒ у руках агресора, Володимира Путіна. Але насправді зараз ключ до вирішення ситуації ще й в руках Володимира Зеленського. Потрібно, щоб український президент почав жити у світі політичної реальності, а не своїх дивовижних і химерних ілюзій. Потрібно щоб він усвідомив, що не домовиться з Володимиром Путіним, що його завдання захищати країну, а не шукати поступок, які б задовольнили кремлівського хижака.


Потрібно щоб Володимир Зеленський все ж таки усвідомив, що відповідає не просто за всіх українців, а за життя і свободу кожного з них.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved