РІК З ПАРИЖУ І ГЛУХИЙ КУТ НА ДОНБАСІ | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |



Рік після проведення останнього саміту «нормандської четвірки» у французькій столиці знову активізував питання врегулювання конфлікту на Донбасі. Про це говорили політики, дипломати і журналісти. Із зверненням виступив і президент Володимир Зеленський, який звинуватив у продовженні війни Росію і підкреслив, що Україна робить все можливе, щоб припинити війну і відновити свою територіальну цілісність.


Рік тому український президент був більш обережним із оцінками. Я вже не кажу про часи передвиборної кампанії, коли і сам майбутній президент, і його прихильники говорили, що війна продовжується тому, що в цьому зацікавлений президент Петро Порошенко, тому що влада збагачується на війні. Навіть у тому, що після 2016 року не було більше зустрічі у нормандському форматі, звинувачували не Володимира Путіна, а Петра Порошенка.


Саме тому, навіть не ідея відновлення зустрічей норманського формату, а ідея особистої зустрічі з Володимиром Путіним перетворилася у початковий період перебування Володимира Зеленського на посаді президента України мало не на політичну релігію. А оскільки двостороння зустріч означала руйнацію самого механізму нормандського формату, було вирішено боротися саме за його відновлення. Тим більше, що тут у нового українського президента був впливовий союзник. Ні, не Володимир Путін. А президент Франції Емануель Макрон. Французький лідер якраз тоді вирішив, що є умови, за яких російський президент може погодитися на деескалацію конфлікту з новим керівником України. А миротворчі лаври, звичайно ж, дістануться організатору цієї зустрічі ‒ президенту Франції. Це якраз був час, коли Макрон намагався відновити діалог між Росією і Заходом. Зокрема, зустрічався із російським президентом напередодні саміту групи сімки, з якої Путіна виключили після нападу на Україну ‒ і ніякі спроби американського президента Дональда Трампа повернути російського колегу за спільний стіл перемовин ні до чого конкретного не призвели. Але зустріч Путіна і Макрона у Франції була, і Макрон тут виступав як парламентер західного світу. Так що норманський саміт вкладався у цю схему подальшого врегулювання.


Але на практиці зустріч виявилася суцільним розчаруванням. Вона виявилася розчаруванням для Зеленського. Адже ніякого дива під час його особистої зустрічі з Путіним не відбулося. Російський президент виявився у Парижі саме таким, яким він і був у Берліні, під час своєї останньої зустрічі з Порошенком. Тобто людиною, яка не цікавиться компромісами і ставить суцільні ультиматуми. А якщо співрозмовник на ці ультиматуми не погоджується, відразу втрачає до нього інтерес і чекає вже виключно на зміну влади у країні, з очільником якої він не може порозумітися. І, до речі, цей підхід аж не тільки України стосується. Але України особливо.


Ця зустріч стала розчаруванням і для Путіна. Адже не є секретом, що російський президент у Парижі очікував капітуляції Зеленського. Чи були для цього підстави? Аж ніяк. Але українські переговірники, які усвідомлювали своє завдання будь-якою ціною забезпечити особисте побачення Зеленського і Путіна, були, м’яко кажучи, обережними під час попередніх перемовин із російськими колегами. І сама атмосфера цих попередніх перемовин переконала Кремль, що під час особистої зустрічі достатньо буде тільки трішки натиснути на нового недосвідченого українського президента ‒ і він зламається остаточно.


Ця зустріч стала розчаруванням і для Макрона, бо продемонструвала йому ілюзорність сподівань на готовність Путіна до врегулювання стосунків із Заходом і конфлікту в Україні. І саме з цього часу практично починають завмирати контакти Москви і Парижа.


Ну і я не знаю, чи стала така зустріч розчаруванням для пані Меркель, яка за роки перемовин вже усвідомила наміри Путіна, але федеральний канцлер точно даремно витратила свій час.


Через рік після Парижу ніхто й не сподівається на швидке врегулювання конфлікту на Донбасі. Більше того, у Кремлі дають зрозуміти, що під час перебування Володимира Зеленського на посаді президента України такого врегулювання не станеться. Ніхто не говорить про терміни проведення наступного саміту «нормандської четвірки», немає навіть спільних телефонних перемовин. І це при тому, що у Парижі домовилися провести наступну зустріч у Берліні буквально за кілька місяців. Це виявилося черговою ілюзією.


Реальним і важливим досягненням цього року стало зниження інтенсивності бойових дій на Донбасі ‒ про що Володимир Зеленський постійно нагадує, коли говорить про конфлікт. Беззаперечно, це досягнення. Адже менше гинуть військові, менше страждає цивільне населення на лінії розмежування між вільною територією України і окупованими районами. Але, разом із цим, це дуже непевне перемир’я. Адже і перемир’я буває різним. Бувають перемир’я, які забезпечуються присутністю на лінії розмежування між ворогуючими сторонами миротворчих сил. Однак Росія послідовно торпедує будь-які ініціативи України з цього приводу. Бувають перемир’я, які забезпечуються реальним відведенням військ з лінії розмежування, так що обстріли стають технічно неможливими. А перемир’я на Донбасі забезпечується виключно доброю волею сторін. Ніхто не зможе завадити Кремлю знову почати стріляти, коли цього забажає Володимир Путін. Так перемир’я стає ще одним ймовірним інструментом тиску на українське керівництво.


На початку правління Володимира Зеленського також важливим досягненням нового президента стало розблокування процесу обміну полоненими і заручниками. І хоча Київ критикували за сам підхід до цього процесу, коли Путін отримував від України буквально будь кого, кого бажав, все ж таки людей реально звільняли і багато відомих заручників Кремля виявилися на свободі. Згадаймо хоча б про Олега Сенцова. Але тепер у Москві усвідомили, наскільки процес звільнення людей є важливим для Зеленського ‒ і заблокували цей процес.


Також є фактично заблокованим процес перемовин у Тристоронній контактній групі. Після фіаско саміту у Парижі Росія вирішила перенести саме до ТКГ сам процес перемовин з приводу Донбасу. І на майданчику перемовин у Мінську активізувати свої ідеї щодо прямих консультацій українського керівництва з маріонетковою владою так званих «народних республік». Новий куратор українського напрямку у Кремлі Дмитро Козак доклав до цього дійства чимало зусиль. Згадаймо хоча б спробу створити консультативну раду, у якій на рівних зустрічалися б представники України і російських маріонеток. Або вимогу Росії провести спільну інспекцію української армії з найманцями без участі російських військових. І це тільки частина кремлівських провокаційних ініціатив, але нічого не вдалося втілити у реальне життя. Тепер у Кремлі втратили інтерес і до цього механізму перемовин. А що ж тоді далі?


А далі у Кремлі все більше будуть заганяти перемовини у глухий кут, щоб позбавити Володимира Зеленського підтримки проросійської частини його електорату і зробити цей електорат потрібним для головної проросійської сили в Україні ‒ партії Віктора Медведчука. І ось вже після наступних парламентських, а може й президентських виборів в Україні, коли у Москві оцінять новий розклад політичних сил у ворожий державі, тоді й вирішать, що робити ‒ повертатися до нормандського формату, до перемовин по Мінську або до війни, набагато більш інтенсивної, ніж зараз. А поки що ми будемо говорити про глухий кут і згадувати річницю останньої зустрічі лідерів.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved