МІСЯЦЬ ЛИХА І РЕПРЕСІЙ | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Перший літній місяць важко назвати вдалим для України. Скасування обмежувальних заходів, які були запроваджені урядом на самому початку епідемії коронавірусу означало одночасно і пожвавлення життя, і значне збільшення випадків захворювання. Вже котрий день статистика нових виявлених випадків захворювання на коронавірусну інфекцією в Україні б’є всі рекорди. 26 червня статистика зафіксувала символічний приріст у 1,109 хворих, що стало справжнім «рекордом коронавірусу» в Україні. Однак, і в інші дні цифра виявлених випадків підбирається до тисячі, що, звичайно ж, викликає безліч незручних запитань і для суспільства, і для влади.


Оптимісти стверджують, що таких великих цифр лякатися не слід просто тому, що на початку епідемії Україна проводила настільки незначну кількість тестів на коронавірус, що її тодішня статистика просто не могла продемонструвати справжні масштаби захворювання. А ось зараз тестів набагато більше ‒ тому і масштаби набагато більші: українці раніше просто не мали можливості оцінити, що відбувається у реальності. Однак, міністр охорони здоров’я Максим Степанов не згоден із таким підходом. Він визнає, що тестів стало набагато більше: «якщо порівняти початок квітня, це було 200-300 тестувань за добу. А сьогодні це близько 12-14 тисяч». Але, разом із тим, міністр вказує, що збільшується кількість звернень громадян із симптомами захворювання, збільшення кількості захворювань, тобто пацієнтів із важким перебігом хвороби. І у результаті ‒ збільшення кількості пневмоній, одного з головних симптомів коронавірусної інфекції.


Це означає, що в разі, якщо хвороба буде розвиватися такими ж темпами, може наступити день, коли лікарняний фонд України не зможе справлятися із кількістю пацієнтів. І тоді настане той самий колапс, заради запобігання якому Україна запроваджувала жорсткий карантин і який ми вже спостерігали на півдні Європи. Причому мова йде не про якесь неозоре майбутнє, а про місяці, а то й про тижні.


Питання в тому - що збирається у цьому випадку робити влада, яка виявилася перед кількома викликами одночасно. Це і коронавірус, і крах економіки, і повені у західних областях країни ‒ і все вимагає грошей, яких немає, і розумних дій, які не є помітними. Зараз в Україні діє так званий адаптивний карантин, який працює так, що рішення про подальше посилення або ослаблення обмежень повинна приймати місцева влада. Але мери міст вже знаходяться у стані передвиборчої кампанії, пам’ятають про те, що їм незабаром доведеться захищати свій мандат. Сваритися із втомленими від довгого карантину людьми не хоче ніхто, необхідно вживати заходи для запуску економіки. Тому зростання числа захворювань призводить не до посилення, а до послаблення обмежень ‒ як, наприклад, в українській столиці, де на тлі цього зростання дозволили пускати відвідувачів всередину ресторанів і відкрили басейни у спортивних центрах. Розрахунок мерів є простим: нехай на тлі нової епідеміологічної кризи рішення про жорсткий карантин ухвалює уряд, а вони лише смиренно підкоряться цим заходам і продемонструють городянам турботу про їхні економічні інтереси. Але і уряд не хоче «спалювати» себе, тому що працює на падаючий рейтинг президента Володимира Зеленського та його партії «Слуга народу». У владі розуміють, що провал цієї, по суті, віртуальної партії президентських шанувальників на місцевих виборах стане початком кінця Володимира Зеленського. А тому хочуть перекласти відповідальність за можливу епідеміологічну катастрофу на місцеву владу ‒ і свій рейтинг збережуть, і, можливо, своїх людей у мери і депутати місцевих рад заведуть.


У непростій ситуації з епідемією та економікою подумати про себе могли б самі громадяни. Але багато хто з них звично оглядається на владу, представники якої не раз демонстрували свою байдужість до смертельної небезпеки. То депутатів зі «Слуги народу» зненацька побачать за обідом у «закритому» ресторані президентського соратника. То сам президент у компанії найближчих соратників буде пити каву у «закритому» кафе і потім сплачувати за це штраф, ніби справа у грошах, а не у небезпеці для здоров’я. То президент буде стверджувати, що хотів заразитися коронавірусом, щоб продемонструвати, що це можливо для кожного і не так страшно ‒ ніби не був свідком того, як, скажімо, боровся за життя британський прем’єр Борис Джонсон. А за кілька днів після цієї заяви, на жаль, захворіє дружина президента. І ось ця неосвіченість і насмішкуватість перших осіб передається людям і створює аж ніяк не найсприятливіший фон для боротьби з епідемією.


При цьому сама епідемія ‒ не дивлячись на сумні цифри – зникає з перших новин. В останні дні вона поступилася місцем катастрофічній повені у західних регіонах країни. Багато хто вважає, що настільки великий масштаб лиха визначила неконтрольована вирубка карпатських лісів. Але головне, у чому ми знову переконалися - так це в тому, що держава не готова справлятися з такими лихами і діє реактивно. Приїзд президента, поїздки чиновників, обіцянки допомогти, телевізійні репортажі. Всю цю конструкцію я пам’ятаю навіть не з пострадянських, а з радянських часів. Але ж очевидно, що боротися з повенями потрібно до, а не після них. Хоча що вже зараз говорити ‒ потрібно просто допомагати людям! І нагадувати, що такі серйозні виклики, як епідемія і стихійні лиха вимагають не війни політиків, а національної єдності.


Але про це можна тільки мріяти. Те, що саме у червні кілька разів викликали на допити і намагалися пред’явити звинувачення колишньому президенту Петру Порошенку, продемонструвало, що влада намагається вирішити проблеми шляхом боротьби з попередниками і опонентами. Чесно кажучи, для мене в цьому нічого нового немає. Ще коли я працював в Москві, детально висвітлював розправу тоді ще молодого Володимира Путіна над бізнесменом Михайлом Ходорковським. А потім, вже в Києві, коментував судилище, яке Віктор Янукович влаштував над Юлією Тимошенко.


Тоді я писав, що саме так молодий авторитаризм намагається утвердити себе, щоб посіяти страх в країні і отримати повний контроль над самим її існуванням і над її фінансовими потоками. Приводи для репресій теж ніколи не відрізняються: і Ходорковського, і Тимошенко, і Порошенка звинувачують у корупції, але не знаходять ніяких реальних можливостей для такого звинувачення і фактично намагаються влаштувати суд у зв’язку з діями, пов’язаними з виконанням службових обов’язків. І «групи підтримки» у таких дій завжди одні й ті ж ‒ олігархи. У Путіна це був Роман Абрамович, який хотів позбутися конкурента і помститися йому за невдале поєднання компаній. У Януковича ‒ Дмитро Фірташ, який хотів помститися Тимошенко за те, що «РосУкрЕнерго» відтягли від газового пирога, ліквідували «прокладку» при поставках російського газу в Україну. У Зеленського ‒ Ігор Коломойський, який мститься за націоналізацію «Привату».


Але я б не став прямо порівнювати Зеленського з Путіним і Януковичем. Не став би перш за все тому, що і президент Росії, і колишній президент України боролися з противниками у період економічного зростання і могли розраховувати на те, що громадяни просто не будуть звертати жодної уваги на політику. А в Україні сьогодні – чи час для таких дій? Правління Зеленського почалося з падіння темпів зростання української економіки і наближається до епохи тотальної бідності. Ми зараз доживаємо, в буквальному сенсі слова, останні тижні навіть не благополуччя, а ілюзорних надій на те, що не буде гірше.


І займатися саме в цей, такий небезпечний для країни момент, не пошуком шляхів для її спасіння, не домовленостями про національну єдність, а політичними репресіями ‒ це суще безумство. Та ще й в ситуації, коли під час незатвердження програми дій нового уряду у червні ми переконалися, що ніякої «монобільшості» в українському парламенті просто немає і для вирішення принципових питань, для результативних голосувань президенту та його партії потрібні союзники. Союзники, а не вороги.


Залишається тільки сподіватися, що влада отямиться і зрозуміє, якого рівня виклики сьогодні стоять перед країною.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved