ПОБАЖАЄМО УКРАЇНЦЯМ УКРАЇНИ | Віталій Портников

Ви можете прочитати цю статтю англійською перейшовши за посиланням |


Чи зможуть Київ і Москва домогтися взаєморозуміння, яке дозволить зупинити війну на Донбасі і почати рухатися по шляху відновлення територіальної цілісності України? Це питання залишалося не тільки головним питанням грудня, воно залишалося головним питанням всього 2019 року. Власне, передвиборна кампанія - і президентська, і парламентська - проходила під гаслом необхідності припинення війни. Переможець цієї кампанії Володимир Зеленський звинувачував свого попередника Петра Порошенка в тому, що той не тільки не може, але й не хоче домовлятися з Володимиром Путіним. Саме тому очікування «нормандської зустрічі» в грудні 2019 року були, мабуть, найбільш важливим очікуванням від першого періоду президентства Володимира Зеленського. А якщо врахувати, що такі зустрічі не проводилися з 2016 року - так і головною зовнішньополітичною подією року.


І саме тому ми можемо говорити про те, що дійсно змінилося у відносинах і між Києвом і Москвою, і між президентами двох країн.


Володимир Зеленський дійсно домагається компромісу з Володимиром Путіним - але такого компромісу, який не привів би до різкої дестабілізації політичної ситуації в Україні. І це цілком обґрунтовані побоювання, тому що активна частина суспільства - незважаючи на те, що ніяких серйозних зрушень на «нормандському саміті» не відбулося - продовжує підозрювати у колабораціоністських настроях і президента, і його найближче оточення. Створення Руху опору капітуляції теж можна віднести до найважливіших політичних подій року. І якщо говорити про політичне майбутнє, а не про миттєві симпатії українського електорату, так реальні перспективи очікують саме цей рух, а зовсім не президентську «партію випадкових людей» «Слуга народу», яка як виникла з нізвідки, так може і зникнути в нікуди.


Навіть після «паризького саміту» до президента у громадськості було чимало запитань, причому нерідко на теми, які не мали безпосереднього відношення до Донбасу. Так, з очевидною недовірою сприйняли в суспільстві затримання групи волонтерів і ветеранів війни на Донбасі, яких за непрямими доказами звинуватили в причетності до резонансного вбивства в Києві російського журналіста Павла Шеремета. Те, що Зеленський особисто прийшов на брифінг міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, присвячений затриманню підозрюваних, було сприйнято просто: сам президент настільки незадоволений результатами «нормандського саміту», що спішно шукає якісь нові перемоги, які могли б задовольнити його електорат. І саме тому було ухвалено рішення рапортувати про розслідування, ніяких конкретних результатів якого поки що просто немає.


Але ще більший резонанс викликали російсько-українські домовленості щодо газового транзиту, які були оприлюднені в останні дні перед новорічними святами. Тим більше, що під час саміту в Парижі президенти Росії і України провели двосторонні переговори по врегулюванню газових суперечок.


На перший погляд, угода виглядає компромісом: Росія погоджується виплатити штраф, виписаний Стокгольмським арбітражем і погоджується на довгостроковий транзит по українській газотранспортній системі. А Україна у відповідь відмовляється від усіх зустрічних арбітражних позовів. Але якщо врахувати, що Україна зверталася до арбітражу з вимогою компенсувати недопостачання за контрактом обсягів транзиту, а Росії в найближчі роки - і у зв’язку з американськими санкціями щодо компаній, які будують «Північний потік-2», і через обмеження європейцями обсягів транзиту, і по цьому, і по іншим російським альтернативним трубопроводам - без українського транзиту все одно не обійтися. Так виникає питання: а в чому власне, складався компроміс?


Звичайно, відповідь на це питання може бути простим і пов'язаним не з політикою, а з економікою. Вже у грудні стало ясно, що діяльність нового уряду привела до утворення справжнісінької бюджетної «ями», а то й прірви. І якщо така тенденція збережеться в наступному році, серйозних соціальних потрясінь не уникнути. І це при тому, що остаточні домовленості з МВФ українським керівництвом так і не досягнуті, а борги доведеться платити - і великі. Тому Зеленському доводиться думати не про довгострокові стратегічні інтереси країни, а просто про виживання. Про «живі» гроші, які пообіцяв Україні «Газпром». Але це просте пояснення теж непогано вкладається в підозри про капітуляцію і посилює недовіру між президентом і активною частиною суспільства. Адже це дуже ризикована гра на межі - той, хто хоче уникнути соціальних потрясінь, може отримати потрясіння політичні. А вони в Україні завжди є більш серйозними, ніж потрясіння соціальні.


Але це - про позицію Зеленського. А тепер про позицію Путіна. Якраз вона не зазнала жодних змін. Путін має намір тиснути на Україну і продовжує сумніватися в самому її праві на існування. На своїй підсумковій прес-конференції російський президент знову заявив, що українська ідентичність - плід уяви польського шляхтича графа Яна Потоцького, а українське Причорномор'я - споконвічно російські землі, передача яких Україні була політичною помилкою більшовицького вождя Володимира Леніна. На переговорах у Парижі Путін знову закликав до прямих переговорів між українським керівництвом і маріонетковими адміністраціями «народних республік». Напередодні переговорів у французькій столиці «парламент ДНР» прийняв закон про кордон «республіки», в якому її територіальна цілісність була підтверджена в межах Донецької області України. А ось після паризьких переговорів аналогічне рішення було прийнято вже у Луганську - «ЛНР» теж продовжує претендувати на всю Луганську область. І зрозуміло, що ці закони - не просто імітація діяльності фейкових парламентів, а напрямок подальшої російської експансії.


І на паризькій зустрічі, і після неї в Москві категорично відкидали саму можливість зміни Мінських угод, а прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков відповів на цю ініціативу Володимира Зеленського пропозицією досягати нових домовленостей в «прямих переговорах» з «народом Донбасу». А помічник Путіна Владислав Сурков, який вважається «куратором Донбасу» в президентській адміністрації і був активним учасником переговорів у Парижі, запевнив бойовиків, що Кремль ніколи не погодиться на демонтаж «народних республік», а позицію Зеленського назвав аналогічною позиції Порошенко.


І в цьому є своя дуже проста логіка. Той, хто взагалі зацікавлений в збереженні суверенітету своєї країни, нехай навіть і обмеженого, для Кремля нічим не відрізняється від Порошенка. Саме тому у Путіна в грудні були непрості переговори не тільки з Зеленським. У нього були непрості переговори і з білоруським президентом Олександром Лукашенком, якого він посилено «підштовхує» до інтеграції з Росією, але ніяк не може змусити і домогтися конкретного результату.


А це означає, що розраховувати на припинення російсько-українського конфлікту в наступному 2020 році не варто - це, мабуть, головний підсумок українського грудня. Можна сказати, що для України цей конфлікт - головне випробування 20-х років цього століття і від того, чи зможе вона вийти з цього конфлікту з мінімальними втратами або ж капітулює перед агресивним сусідом, залежить її існування як незалежної держави.


Тому давайте просто побажаємо українцям України. Щоб незалежна і непереможена Україна - просто була.

DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved