DONATE

Copyright © 2019 HROMADA in San Francisco
All rights reserved

ВІЙНА, МИР І КАПІТУЛЯЦІЯ

ВІТАЛІЙ ПОРТНИКОВ | Нотатки за жовтень

Головним українським політичним сюжетом останніх політичних тижнів стало ставлення влади і суспільства до можливості припинення конфлікту на Донбасі і досягнення домовленостей з Кремлем. Ймовірно, саме ця тема залишиться головною проблемою, здатною дестабілізувати ситуацію в країні і поставити під сумнів стійкість влади президента Володимира Зеленського і привести до непередбачуваних наслідків.


Очевидно, що новий український президент прагне будь за що домогтися зустрічі з російським колегою в «нормандському форматі». Більш того, під час багатогодинної прес-конференції Зеленський дав зрозуміти, що не заперечує і проти двосторонньої зустрічі з Володимиром Путіним, але проти неї виступають «всі» - очевидно, не названі Зеленським західні союзники України. Так що залишається розраховувати саме на зустріч в «нормандському форматі» і заради її проведення Зеленський йде на цілий ряд поступок Москві - від підписання так званої «формули Штайнмаєра» до розведення військ при обстрілі українських позицій, що тривав до цього.


Разом з тим Зеленський не може пояснити, чому зустріч з Путіним повинна привести до досягнення миру і які такі аргументи повинні змусити російського президента змінити свою позицію і ставлення до України. В офісі президента давали зрозуміти, що ця зустріч здатна продемонструвати українську миролюбність. І якщо Путін не піде назустріч українському президенту, тоді у Зеленського готові піти на «відгородження» від окупованого Донбасу. Однак, знову ж таки, не змогли пояснити, яким чином буде досягнуто таке відгородження і що можна буде протиставити продовженню обстрілів і диверсій з боку так званих «народних республік».

При цьому сам Путін постійно повторював, що зустріч в «нормандському форматі» може відбутися, якщо ще до її проведення сторони досягнуть домовленостей, які зможуть бути імплементовані лідерами країн «нормандської четвірки» на самому саміті. Тобто, по суті, російський президент не прагне до переговорів з Володимиром Зеленським. Його мета - щоб ще до проведення зустрічі український колега погодився з поступками, які будуть просто схвалені на саміті за участю лідерів Німеччини і Франції. А кількість цих поступок множиться з кожним днем. І залишається без відповіді найголовніше питання - чого дійсно хоче Путін? Поступок з боку Володимира Зеленського та досягнення домовленості з ним - хай і на вигідних для Росії умовах? Або дестабілізації ситуації в Україні, що могло б полегшити задачу захоплення Росією східних і південних областей країни - можливо навіть і без війни, а так, як був захоплений і анексований Кримський півострів?


Для того, щоб хоча б спробувати відповісти на це питання, команді Зеленського варто було б спробувати зрозуміти, чому взагалі почалося протистояння на Донбасі і які цілі переслідує Путін. Однак якраз такого розуміння новий президент зовсім не виявляє. Більш того, на своїй прес-конференції Зеленський зазначив, що конфлікт на Донбасі починався з «мовного питання». Саме так, а не зі вторгнення російських диверсантів і вербування «добровольців» в російських військкоматах. І вже одна ця фраза показує, що реальність Володимира Зеленського і те, що відбувалося в Україні в останні роки - це дуже різні реальності.

При цьому - що також може впливати на позицію Володимира Зеленського - посередники у переговорах в «нормандському форматі» також прагнуть до проведення самміту і підштовхують Київ до поступок Кремлю. Головну роль в такому тиску грає президент Франції Еммануель Макрон. Якщо його попередник Франсуа Олланд не прагнув бути провідною фігурою у вирішенні конфлікту між Росією і Україною, так у Макрона зовсім інша позиція. Він розглядає можливе врегулювання ситуації в Україні в якості елемента своєї програми перетворення Франції на провідну політичну силу Європейського Союзу - що може здаватися реальним на тлі виходу з ЄС Великої/Британії і ослаблення позицій німецького канцлера Ангели Меркель. Від спостерігачів не сховалося, що після літньої зустрічі з Володимиром Путіним у форті Брегансон Еммануель Макрон став активним лобістом російських політичних інтересів - від пропозиції повернути Росію в «групу семи», з яким французький президент звернувся до американського колеги і до блокування початку переговорів про вступ до Євросоюзу Північної Македонії та Албанії. (Північна Македонія фактично перебувала в зоні енергетичних інтересів Москви до перемоги в цій колишній югославській республіці проєвропейських сил. Москва вкрай негативно поставилася до домовленостей про нормалізацію відносин Північної Македонії з сусідньою Грецією і до вступу Північної Македонії до НАТО. Рішення Макрона вже призвело до серйозної політичної кризи в Північній Македонії).

У зв'язку з цим можна припустити, що Макрон готовий до вирішення конфлікту на Донбасі за український рахунок. Другий президент України Леонід Кучма, коли коментував можливе проведення «нормандського саміту», зазначив, що на ньому Зеленському доведеться самотужки протистояти Путіну, Макрону і Меркель. І, звичайно, ця диспозиція значно відрізняється від часу, коли Порошенко, Меркель і Макрон спільними зусиллями стримували агресивну поведінку Путіна.


Але Зеленський знаходиться аж ніяк не тільки під тиском Росії і під тиском Заходу. Він знаходиться і під тиском вулиці. Готовність українського президента йти на поступки Кремлю тільки заради зустрічі з Володимиром Путіним привела до багатотисячних протестів на київському Майдані і в інших містах країни, появі Руху опору капітуляції. Якщо поступки триватимуть і надалі, протести можуть посилюватися і призвести до серйозної конфронтації між владою і суспільством з непередбачуваними наслідками.

Тим часом, владі поки що не вдалося налагодити ефективної комунікації з учасниками протестного руху. Дивуватися цьому не варто. Адже в особі Зеленського і його команди до влади в країні прийшли люди, багато хто з яких ніколи не брав участі в Майданах, спостерігав за українськими протестами з позицій обивателів або наближених українських олігархів. І ці люди найприроднішим чином сприймають протест як «проплачений» рух, який можна тільки ігнорувати. Не випадково після початку протестного руху і сам Зеленський, і його найближчі співробітники - глава президентського офісу Андрій Богдан і керівник парламентської фракції парті «Слуга народу» Давид Арахамія говорили саме про проплачені протести.

Однак стабільність ситуації в країні залежить саме від уміння влади зрозуміти справжні наміри Кремля і вибудувати ефективну комунікацію з суспільством. Це важливо ще й тому, що попереду прийняття цілого ряду непопулярних рішень в економічній сфері. І перше з них - відмова від продовження мораторію на продаж сільськогосподарських земель. Проти цього рішення виступає переважна більшість українських громадян - практично стільки ж, скільки голосувало в другому турі виборів президента України за Володимира Зеленського.

І якщо владі не вдасться переконати співвітчизників у своїй правоті, вже найближчим часом ми зможемо спостерігати об'єднання політичного і економічного протесту в єдину хвилю. Щось подібне вже відбувалося під час Майдану 2013-2014 років - коли одна частина суспільства вимагала від президента Віктора Януковича продовження курсу на європейську інтеграцію країни, а інша вважала, що потрібно ліквідувати створений президентом і його підручними кримінальний режим, який підім'яв під себе всю економічну активність в країні. І, звичайно ж, новій владі необхідно робити все можливе, щоб уникнути повторення подібної ситуації.

Але, схоже, ані сам Володимир Зеленський, ані його соратники не вірять в це - в першу чергу через безпрецедентну підтримку, яку Зеленський отримав під час президентських виборів, а його партія - під час виборів до українського парламенту. Однак жовтень став першим після приходу Зеленського до влади місяцем, коли рейтинг його підтримки почав знижуватися. Звичайно, цей рейтинг все ще є дуже високим саме тому, що підтримка Зеленського була безпрецедентною. Але президенту і його команді потрібно буде дуже постаратися, щоб зниження рейтингу не перетворилося на стійку тенденцію. Тому що в цьому випадку зниження популярності президента буде очевидним підтвердженням правоти протестного руху і стимулом до його подальшого розростання.